Вісімдесяті і дев'яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії - "Великий згон" на правобережжі України 1680-х рр.. Кримські походи гетьманів Івана Самойловича 1687 р. і Івана Мазепи 1689 р„ невдала турецька облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).
Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламського духовника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву. Зв'язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя Литовської о Вітовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружинників до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у Мстиславі (тершорія Могилівської області Білорусії), прийняв християнство і одружився з місцевою жінкою (близько 1698 р.).
Із того мстиславського татарського роду походили дві цікаві заслужені родини: Куторги та Кримські (пер. із 'тюрк..Киримли). Брати Куторги стали в першій половині XIX сторіччя оздобою російської науки. Обидва були професорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович (1805 - 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло Семенович (1809 - 1886).
Як відомо, обурений польським повстанням 1831 р. і, зокрема, 1863 р., царський уряд вирішив деполонізувати "Юго-Западньїй" край. Почали засновувати російські середні школи, зокрема на Волині, і туди тепер подавалися на працю українці пе тільки з Правобережжя, але й з колишньої Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р. народився в Холмі Михайло Грушевський, син учителя Сергія з Київщини, а 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша Леся Українка, дочка Петра Косача із Гадяча, а дещо раніше, 15 січня того ж року, - найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович Кримський. Бо вчитель історії і географії Євфимій (українською мовою Юхим) Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістю дістати працю на Волині і переїхав у Володимир-Волинський з Білорусі разом зі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, яка - за словами Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка - була "полька литовська" [Кримський 1972-1974,5/1, 38].
Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса Грінченка (17.УІ.1901 р.): "До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснили, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більш-менш 1698 р. у Мстиславці. Це я виводжу із запису на стародавнім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені арабські документи (її батько був найстарший і папери позоставались у нього)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].
Через кілька місяців після народження Агатангела Юхим Кримський переїхав на роботу до Звенигородки над Гнилим Тікичем, на південь від Києва, і за гроші, зароблені виданням підручника з географії для "двокласних шкіл", побудував собі там дім, і його сім'я відтепер зв'язалася напостійно з українською землею.
Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський 1972 - 1974, 5/1,59], а коли виповнилось п'ять років, батько віддав його в науку до Звенигородського "городського училища", де він пробув наступних п'ять років (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чимала бібліотека батька. У листі до Грінченка з 1892 р. (17.УІ) писав Агатангел Юхимович так: "Може, хіба що я, Ж дитина, читав страшно багато, тим більше, що батько мав і тепер має бібліотеку;
Од читання я й очі геть зіпсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч. окулярів) і фізично недорозвився (мій менший брат виглядає далеко старшим од мене). Певно, .що хлопці-товариші, котрі дуже цінують фізичну силу та зручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже розумним і був певен, що ніколи вищого од мене немає ( звісно, такі гадки я пильно хоронив при собі і нікому не висловлював)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 59].
В той час він почав вже вивчати чужі мови, а саме, крім салонових мов краю -польської та французької, ще англійську та німецьку.
1881 року, коли йому було десять років, його віддали до протогімназії в м.Острозі, на Волині, де жила його тітка Филипа - сестра батька. Вона завідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ до книгосховища для дорослих і читав різними мовами без розбору.
У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера. Через рік бачимо його вже як стипендіата "по конкурсі" відомої на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана, яку він закінчив, маючи 18 років і вивчивши ще наступні мови : грецьку, італійську і турецьку.
II
Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національної приналежності і свідомості її, відбулося під час студій Агатангела Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школу його свідомого життя заховалися його ж характеристики, із яких ми запитуємо дві: "зовнішню", офіціальну - у листі Агатангела Юхимовича до Львівського професора української літератури Омеляна Огоиовського (21.УІ.1893) та "внутрішню", дружню - у листі до свого приятеля Бориса Грінченка (17.УІ.1892 р.).
У першому листі Агатангел Юхимович писав: "Мабуть, ви не відаєте, що таке колегія Ґалаґана, тим-то я позволю собі сказати про неї два слова. Це дуже невеличка школа, "закрита" (себто з інтернатом), приймаються туди найкращі ученики з 4-ї класи гімназіальної по конкурсному екзаменові. Видима річ, що через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й до науки, виробляється навіть жадність до знаття. Іменно такий вплив мало на мене колегіатське виховання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький - людина, що її вплив я й досі на собі відчуваю. Були в Колегії і перечні боки, та я про них не хочу тутечки згадувати" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,115].
Зате в листі до Грінченка (12. VI. 1892) маємо внутрішню характеристику тої школи:"Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Ґалаґана у Києві. Ви знайомі з цим-о закладом? Це закрита школа, трохи з українським духом. Там є тільки 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока - 750 крб. річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люди аристократичних або плутократичних родин. Але тут є рівне число й стипендіатів (а всіх учеників є більше-менше 60 - 65);стипендіати вступають по конкурсовому іспиту і всі вони пролетарі! й плебеї. (Мій батько і теперички незаможний, а тоді зовсім був бідний), не важко зрозуміти, що стипендіати та своєкоштні мусять неодмінно образувати два табори, які аж ненавидять один одного. У перших зброя - їх знаття, бо вони всі були в гімназіях першими учениками, а в своєкоштних зброя - їх пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство чи гроші, та ще й, звичайно, фізична сила, которою вони в 1-м та 2-м (себто в 5-м та 6-м) класі дуже добре користуються. Якщо стипендіат трапитьсятакий, що й сам може дати здачі, то вони стараються його купити грішми, себто затягують його з собою по кондитерських, їздять укупі п'янствувати, тягнуть його по лупанарях і т. ін. Але все-таки зостаються такі стипендіати, що завзято ведуть боротьбу і доводять діло до перемоги. Я й у Колегії був первим учеником, гордощі розвелися в мене незмірне, тому-то, хоч я себе поставив одразу так, що наші аристократи не сміли чіпати мене, слабого, але я відчував гніт над стипендіатами ще сильніше, ніж другі, і моє самолюбіє дійшло до болісності. Навіть словами (безпосередньо) мене кривдили геть менше, ніж других, а проте який-небудь слабісінький натяк на адресу плебса мене болісно зачепляв, сіяв у мене насіння ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу" [Кримський 1972-1974, 5/1, 59- 60].
"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка, -зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру я незабаром "почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще, ніж сучасну). Вони формулювали мені мої змагання, дали систему моєму світоглядові, навчили мене думати" [Кримський 1972- 1974,5/1,67].
Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитання передмови М.Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела Юхимовича у його листі до Б.Грінченка від 24 червня 1892). "Зоставалося до канікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом - і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одвіту на мої мучительці сумніви, і от я жадібно ухопився за українство" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,65].
Більш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про Драгоманова: "Етнографічні М.ПДрагоманова писання знав я, ще на шкільній лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому, безперечно, і вчителі мої: ПТ.Житецький та Є.К.Трегубов, бо нам, колегіатам, доводилося писати шкільні роботи ("сочинения"), прим. на такі дані од них теми: "Казачество по "Тарасу Бульбе" Гоголя" і ін., і при тому зазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновича та Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії "Малорусские народньїе предания" Драгоманова в книгозбірні свого батька з власноручним написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті "Предания" не один раз. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсу я з захопленням прочитав "Переднє слово" Драгоманова до "Повістей Осипа Федьковича", що розкрило мені очі на правдиву роль Галичини в нашім письменстві. Але ж те все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про Драгоманова як про емігранта ми нічого не знали виразного" [Кримський 1972 - 1974, 2, б2б].
Лист Агатангела Юхимовича до Грінченка (із 25.УІ.1892 р.) додає ще інтимного колориту: "Грунт до українофільства у мене був вже давно приготований. Пригадую, напр., як ще за два роки перед тим мені дуже любо було являтися на любительські спектаклі в Звенигородці в щонайпоганішому вбранні, не в чоботях, а в подраних пантофлях: це я робив на те, щоб обурити нашу провінціальну аристократію неприличністю своєю; щоб іще більше обурити всіх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраїнськи, то по-французьки, останнє я робив на те, щоб показати, що я вмію не тільки російської, ба навіть ще аристократичнішої мови, а все-таки вкраїнську шаную більше, бо вона мужицька (N3. я тоді багацько викидував таких штук, бо одне, що був ще зовсім хлопчина, а друге -хтілося бравувати своїм мужицтвом)" [Кримський 1972 - 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цей бравурний виступ в обороні переслідування української мови Агатангел Юхимович описав у своїм оповіданні "Перші дебюти одного радикала", де він виступає під іменемПетра Химченка [Кримський 1972 - 1974, 1, 414-415].
“Яуже страшно виучував усе те, - пише далі Агатангел Юхимович Грінченкові (5ДД.1892 р.), - що читалось на лекціях (на першім-таки семестровім екзамені мав увИІ*), і через те мені здавалося, що решту часу я можу і смію присвятити цілком у“У“івству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитися самісінькими лекціями, то мозкяа й десять факультетів скінчити, а зостатися тим самим неуком! Я не хтів зміркувати, що задля України я зможу бути корисним лише тоді, коли я матиму основні всесторонні знаття, коли я буду людиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд. Я цього не зміркував: мені здавалося гріхом "не побігти на пособу моїй Ненці", яку я допіру "обрів", - я не хтів бути "зрадником". І я побіг.
Кожнісіньку вольну від "офіціальних" занять часину я й присвячував "Україні". Перша ознака національності є мова - я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливо увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі: знайомився з нашою літературою, спішився перечитати навіть погань. Кинувся й до літературної праці: перекладав, писав оригінальні твори (на щастя, послав і пошлю до друку дуже мало цих "овочів незрілої музи"). Хай собі, по заповіту Горація, полежать: попит ргетат іп аппит! ("нехай друкується на дев'ятий рік"). Знайомився з Галичиною та її діячами, завів переписну; і в Москві я придбав собі одного знайомого з галичан, котрий навіть дещо писав по часописах (перекладав з московського), от од нього я дуже багато дізнався за тую "Галілею". Нарешті поліз і в політику..." [Кримський 1972 - 1974, 5/1,68-69].
У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович писав:"Відносно національного українського питання, я повинен признатися, що воно мене властиво мало цікавило із теоретичної точки погляду. У мене чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському на теми, не обов'язково національні) непомітно і поступово виробилися відомі національні переконання, і коли я вже після того читав теоретичні пращ про значення національності, то вони вже не викликали ніякого впливу на мене: вони повторяли те, до чого я сам без примусу прийшов раніше. Тому я не можу оцінити, наскільки вони (оті праці; переклад мій. - ОЛ.) є дійсно переконливі" [Кримський 1972 - 1974, 5/2,147].
III
Із Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічні взаємини, етапи яких він подав у своїй документальній студії, присвяченій тому національному діячеві, яка була вперше повністю опублікована у збірнику праць Агатангела Юхимовича "Розвідки, статті та замітки" в 1928 р. (передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672], Агатангел Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла і від Савла до Павла.
У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі "Народ", яка на думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справи, остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові: "Стаття Драгоманова обурила мене, - писав він до Грінченка (26.УІ.1892), - і зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького (дуже важкого) екзамена" [Кримський 1972 - 1974,5/1.76].
Сангвінічний Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензію до другого Львівського журналу "Правда", яка закінчувалася запитаннями: "Тепер я Вас питаю: яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности (між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до них москалями, та й не потопитися при тім в "общем русском море"? Або яким способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Ви можете дати на це пораду (та, 'Бога ради” не загальними фразами, а точно!), тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої •омки, нічого не скаже" [Кримський 1928,326].
Другий гріх Драгоманова - це недооцінювання національної мови. Агатангел Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вичуттям важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати.
"Нам же одібрано, - він каже, - усякі мінімальні, елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій наці! - гірше, ніж усім іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ - придбати собі хоч первісні права, хоч право на мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогого нам народа... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна буде освічувати народ і впливати на народ, - тоді й народ може статися помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без участи народньої маси - хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція? Зрештою, коли б Ви вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вам гаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та й по всій мові!" [Кримський 192^,338].
Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство, приязнь з Іваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше), спокійно розмишлю-ючи, примирив у собі національство з поступом і довів собі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав Драї оманов) одне з одним... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з Франком..." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].
Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму некролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке велике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти" [Кримський 1928,364].
IV
У ті часи у Російській імперії було два центри сходознавства: східний факультет Санкт-Петербурзького університету - з чисто науковими цілями та Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх дипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там три роки. Очевидно, для випускників Лазаревського інституту була відкрита можливість після того, як вони практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкіл на східному факультеті у Санкт-Петербурзі.
Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен (1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста Агатангела Юхимовича і запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.
Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своїх україністичних і славістичних інтересів і присвятити себе виключно науковій арабістиці. Такої жертви для "чистої науки" Агатангел Юхимович не міг зробити, тим більше, що українське життя вимагало його участі.
Правда, він пішов продовжувати студії до університету, але не до Санкт-Петербурзького, а до Московського, і тим самим не на східний факультет (такого у Москві не було), а на історико-філологічний, де він в 1892 - 1896 рр. проходив курси зі слов'янської філології (головно у Романа Брандта) та світової історії (головно у Владимира Гер'є). Державні іспити витримав там 1-го травня 1896 р.
28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівського університету Омелян Огоновський. У кругах наддніпрянських постала ідея повторити обсаду Львівської кафедри придніпровським українцем (як це було з Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собі визнання своєю завзятою полемікою із Соболевським, відновлювачем Погодінської тези про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в монгольські часи перейшли на північ.
У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два роки, один на перебування в арабських країнах, а другий - на студії в одному із західноєвропейських університетів (відвідувати лекції з орієнталістики). Це вирішило остаточно питання Львівської кафедри. Ось що він пише своєму учителеві ще з колегії Ґалаґана -Павлові Житецькому про свою ідею сполучити арабістику з україністикою: "Декотрі МОі земляки не хтять розуміти, що, йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на рідній ниві, а навпаки - думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на якій вони бажали б мене бачити... Не знаю, чи я Вам писав про колективний лист чернігівців до мене. Вони, обзиваючись до мого патріотизму, прохали, щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинув гадку про арабську (а про арабську вони довідалися від Чайченка (Грінченка. - О.П.)). Як Ви знаєте, я вже і раніш був сам не від того; але як одержав я оцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі. Зрозумівши, що вже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дд. Кониський і Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректися усяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори значило б не шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писали лист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янській кафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у Чайченка, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листів якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливішою людиною на землі. З Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, і це мене дуже потішило, тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого голосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.
Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що мені про кар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли я люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені роботу українську, дак цьому вірте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].
Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік, призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед рішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти кафедру арабістики в Лазаревському інституті.
Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій Ілліч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб Кримський зірвав зі славістикою і присвятив себе всеціло арабістиці. Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.
Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але мусив дати згоду на рішення свого начальника.
Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем став іраніст і фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 - 1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого, він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір його до Імператорської Академії Наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо вже збиралися його звільняти з посади директора.
Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за свого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій Лаговський". Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став надзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р. став ще таким же професором історії мусульманського Сходу. Але дисертація не закінчувалася. Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера (23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості. Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертацію тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородці, я не забрав з собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, я задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво, дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом (Міллером, сином адресата. -О.П.) і протягом кількох місяців не бачив людського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї - усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописові стрійний та науковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад множеству арабських виїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для мене чимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися, як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але ж така робота і робиться скучною: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, я доведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б з задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тим зайнятися більш цікавими працями.
Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого представлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те діло також і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру, і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах, дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми, стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко робиться на душі.
Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул, власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон, щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони, стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю, Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів, чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять. До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому, при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не зроблю.
З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати дисертацію...
Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].
V
Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].
Ісмаіл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своє творче життя як будитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіх тюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у 1883 р., він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний (татарсько-російський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович дуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії "Мусульманство і його будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив одне своє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно наводитиму факти із найважнішого татарського органу - бахчисарайської часописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів".
З другої сторони, Гаспринський перекладав і друкував у Терджимані" думки Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому не дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "История Турции" в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого із цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх "Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну свідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснив російським читачам, хто він, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же время мусульманином й татарином". До тих слів Агатангел Юхимович додав таке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.), Гаспринський себе ніколи "русским" не називав" [Студії з Криму 1930, 772, прим. 2].
Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем російської та арабської мов у найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.
"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде. Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені відповіді, скільки-небудь грамотної:
силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].
Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?), що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.: Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде (1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього: Библиографический словарь... 1975, 601].
Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської художньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірику вносить громадські настрої". "А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблю навпаки: в громадські теми вношу лірику" [Студії з Криму 1930,183]. В іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося мені чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй скромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дуже практична, утилітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичними ідеями". "Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкається вона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії" [Студії з Криму 1930,188].
Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що досліджував суфізм, ЙЦВгО ісламський містицизм, одну з улюблених наук А. Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним "Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у 1940 р., Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена. Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.
VI
Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував свою незацікавленість кар'єрою в Російській Імператорській Академії Наук. Очевидно, він не бажав збільшити число тих українських духовників та вчених, що від часів Петра І наводнювали столицю імперії, спричиняючи інтелектуальну засуху на своїй батьківщині.
Але у 1918 р. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в Українській Академії Наук і тим самим реалізувати мрію учителя Драгоманова.
Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без Людних застережень.
Михайло Драгоманов (1841 - 1895) має заслужену славу як найвизначніший теоретик лібералізму і конституціалізму в царській імперії та на еміграції. Але його Місце в історії української інтелектуальної історії - виїмкове. Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антонович продовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітичне українофільство, Драгоманов відкрив, що всякий український (не українофільський!) рух на Україні мусить бути політичний,всякий політичний рух, отже, мусить мати українську національну закраску [Охримовяч 1922,88-778;Пизюр 1966,162-166,7 -77]. Крім того, Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну високу культуру європейського типу; що українські письменники повинні залишити етнографізм науковцям, а натомість вчитися на взорах творів світової літератури, причому ті, хто не знає західних мов, можуть використовувати російську мову як вікно в Європу.
Після 1876 року твори Драгоманова тільки випадково попадали в руки українському чиггачеві. Зате в Галичині, завдяки австрійському конституційному устрою, Драгоманов І. — знайшов учнів, що проводили в життя його теорії. Найвизначнішим серед них був Пан Франко, близький друг Агатангела Юхимовича, а також прибраний галичанин Михайло Грушевський. Обидва вони - Грушевський і Франко - властиво створили Першу українську неофіційну академію - Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1893).
Восени 1904 р. зустрілися два українські драгоманівці у Москві, де вони працювали професорами. Обидва були корифеями у своїх галузях. Один з них - універсальний філолог, сходознавець та славіст Агатангел Юхимович, а другий - універсальний Природознавець, основоположник біогеохімії - Володимир Вернадський (1863 - 1945) {Сарбей 1971, 1, 93]. Вони стали друзями на все життя, бо ідеально доповнювали Один одного. Володимир Вернадський був старший і вже у 1912 р. став ординарним академіком Імператорської Академії Наук в Петербурзі.
В червні 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський, який тільки що заснував і українські університети - один у Києві, а другий у Кам'янці-Подільськім, велівпокликати до життя спеціальну Комісію до вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві. Головою комісії призначено академіка Володимира Вернадського, який запросив на одного з членів комісії в першу чергу Агатангела Юхимовича. Комісія працювала з 9 липня по 17 вересня і підготувала законопроект,який зразу був прийнятий Радою Міністрів і затверджений гетьманом [Дорошенко 1930, 2, 361 - 362]. Праці Комісії склали цілий том, в якому вміщено дотичні документи, між ними "Статут" новоствореної Академії [див.: Збірник праць... 1919, IV, 136]. Тому що це перший Статут нашої Академії і він ясно віддзеркалює візію його авторів, обох драгоманівців-друзів - Вернадського і Кримського, я дозволю собі запитувати його відносну частину:
“2. Українська Академія Наук у Києві:
а) намагається поширювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь людськости;
б) пособляє об'єднанню та організуванню наукової праці на Вкраїні та допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського знання;
в) як найвища українська наукова національна установа. Академія, визнаючи українську національну культуру з її оруддям - українською мовою, ставить собі на меті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне і минуле Вкраїни, української землі та народу" [Дорошенко 1930, 2, 362 – 363].
Наказом гетьмана від 14 листопада 1918 р. було призначено перших 12 академіків (по 4 на кожен із трьох її відділів), які тепер одержали право постійного добору дальших членів. Першим президентом Академії гетьман іменував академіка Володимира Вернадського, а він запропонував своїм колегам обрати на неодмінного секретаря власне Агатангела Юхимовича, що і було одноголосне схвалено таємним голосуванням на засіданні 14 листопада 1918 р. [Автобиография... 1941,6].
Великий вчений академік Вернадськнй ніколи не відступив від ідеї самостійности української високої культури - проти Петра Струве та інших ідеологів одної високої культури для всієї імперії. На засідання нашої Академії, присвячене 70-літтю Агатангела Юхимовича, він післав ювілярові листа слідуючого змісту: "Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок - один-єдиний підсумок: наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідною мовою (розрядка моя. -О.П.), які мені передав мій батько з дитинства. І я, виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях взяв найактивнішу, до певної міри провідну участь. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами. Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою (драгоманівська ідея; розрядка моя. -О.П.), наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала. І ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи - наша спільна з Вами справа..." [Сарбей 1971, 1, 96].
VII
Творче життя Агатангела Юхимовича поділяється на дві епохи: Московську, довшу (29 років) (1889 - 1918), та Київську, коротшу (23 роки) (1918 - 1941).
Уся Київська доба зв'язана з нашою Академією. Він виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (історично-філологічного) відділу (до 1929 р.).
Перші роки були особливо тяжкі. Влади щокілька місяців мінялися, часто вони були ворожі концепції української високої науки, так що доводилося захищати навіть фізичне існування інституції. Свідок того часу, історик, професор Наталія Полонська-Василенко пише: "Матеріальне становище Академії було жахливе. Жодна з влад не забезпечила її не тільки можливістю нормальної праці, ба навіть "прожитковим мінімумом", потрібним для п співробітників, щоб не вмерти з голоду. Кримський від часу до часу здобував різного роду "натуральні" цінності: то якесь вбрання, то - картоплю, то "пайок". Для співробітників Академії відводили терен, де вони могли розводити городи ... їм давали дозвіл десь самим рубати дрова на зиму. В приміщенні, що його дістала Академія - В-Володимирська, 54 (кол. пансіон гр. Левашової), не опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. Але тут, у зимних кімнатах, збиралися (голодні) ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов'ю до України, вони складали плани розбудови української науки... На зворотніх сторінках календарів,на старих театральних афішах - бо паперу не було, - чорнилом - розчиненими у воді олівцями - вони писали свої твори..." [Полонська-Василенко 1949, 2,122]. Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що охороняли друкарні, видіставати надруковані вже аркуші, зокрема, у друкарні Печорської Лаври, і в такий спосіб зумів він врятувати для науки прецінні праці, такі як, наприклад, протоієрея Хведора Титова "Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI - XVIII ст." На щастя, Агатангел Юхимович приєднав собі молодого помічника, талановитого історика й етнографа з Чернігівщини, Миколу Левченка (1900 - 1934), який скоро став директором видавництва УАН та особистим секретарем академіка. Між ними зав'язалася близька дружба, і Агатангел Юхимович, що був неодружений, усиновив його.
Не всі видержували голод і холод Києва. Президент Вернадський переїхав спочатку тимчасово до Таврійського університету (Сімферополь, 1920 - 1921), а у 1922 р. перенісся на постійно до Петрограду, де була можливість створити Радієвий інститут. Його наступник ботанік Володимир Липський (1863 - 1937; президент 1922 - 1928) не мав, як пишуть сучасники, "ані хисту, ані бажання керувати академією" [Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, у той час, до 1928 р. увесь тягар спочивав на Агатанге-лоаі Юхимовичеві, і тому в Києві окреслювали жартом нашу Академію не як Українську, а як "Кримську".
Очевидно, що в "Кримській" Академії повинен бути гідно репрезентований Схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх "Увагах з приводу катедри східної історії та філології" подав свою візію обсягу та завдань майбутньої української орієнталістики. Тому що візія Агатангела Юхимовича все ще актуальна, я дозволю собі запитувати декілька виїмків, що яскраво характеризують потребу сходознавства в Академії Наук.
"Окрім неминучої загально-ви знаної наукової потреби студіювати східну історію, як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю. І бажалося б мати навіть не одну і не дві, а скількись східних катедр в Академії Наук. Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування усяких орієнтальних народів, - і перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв'язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо потрібна) і арабістика - без отих трьох наук всестороння, неоднобічнаісторія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві.
За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка народів: скити-сармати, потім їхня видозміна-алани... Як відомо, навіть імення наших великих річок "Дністер", "Дніпро", "Дін" - осетинські (іранські. - О.П.), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як "собака", живцем позичено з іранської мови...
...Виступає потреба розвивати вже другу галузь сходознавства - туркологію... Історія Хозарщини ні на кому такою великою повинністю не тяжить, як на Академії іменно українській (на жаль, перша велика монографія про хозарів, написана академіком Кримським ще 50 років тому назад, ще по сьогодні остається в рукописі. Вона в першу чергу мусить бути видана нашою Академією. - О.П.).
Знов же нікому, опроче Академії української, не може бути ближчим обов'язком історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи на Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що й досі ще не вияснено як слід усі тії тюркські лексикальні елементи, котрі ще в передмонгольську епоху були зайшли до української ("староруської") мови і визирають, приміром, із "Слова о Полку Ігоревім" або з літописів Київського періоду. Потім, починаючи з часів монгольських, турецько-татарські впливи ідуть на Вкраїну вже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись і на звичаях, і на мові, і на народній словесності, за часів козаччини особливо. Не можна свідомо студіювати українську народню словесність, обминаючи турецьку й татарську народню словесність.
...Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до Орди, до Криму, до Туреччини (яка іноді навіть володіла Україною або її частинами), не вичерпуючи турецьку й татарську історію в її перводжерелах, доступних тільки тюркологам...
...Арабська мова, мова священного Корану, є для всіх народів мусульманського сходу орган науки (з історіографією включно), а дуже часто ще й орган канцелярії і всяких ділових зносин. Отак як латинська для середньовікової Європи—Через те кожнісінький орієнталіст, чи буде з нього іраніст, чи тюрколог, чи хто, повинен рівночасно бути дуже досвідченим арабістом; інакше трохи чи не всі історичні джерела будуть перед ним зачинені. ...Можна думати, що третя по черзі східня катедра, яка заснується пізніше, буде гебраїстична, бо кожному ясно, що Україна, оця "черта еврейской оседлости", має право вимагати, щоб її найвища наукова інституція була авторитетною і в науковому вирішенні справ, які торкаються жидівського народу, його історії, мови, віри, побуту...
Як бачимо, оріенталістичних завдань у Української Академії Наук є безліч, та й то постійних, на дуже довгі роки. Нема чого й казати, що треба буде згодом позаводити в Українській Академії Наук не дві, а декілька катедр сходознавства (в петербурзькій Академії орієнталістів завсіди не менше як шестеро, а буває й більше)" [Записки... 1919, 1, IX -XII].
Роки 1918 - 1929 були золотою добою української науки, а особливо в гуманістичних та суспільних науках. Це був період, коли книги появлялися у світ без цензури. Систематичний каталог видань УАН за ті роки - це книга в 285 сторінок, в якій є 888 бібліографічних позицій, із них більше як половина власне присвячена різним галузям україністики [Систематичний каталог... 1930]. Не потребую додавати, що праці, які мали штамп "Дозволяється випустити в світ. Неодмінний секретар Академії академік Аг.Кримський", викликали повне довір'я у науковців світу. Ім'я Агатангела Юхимовича гарантувало високий рівень.
Також Агатангел Юхимович реалізував свої інституційні візії. Не буду тут спинятись над структурою його академічної кафедри філології. Інститутом української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями (діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови), які всі він очолював. Я хочу тут спеціально назвати сходознавчі установи, які він, відкривач ісламського і тюркського сходу для України, створив і зразу заповнив вагомим змістом. Це в першу чергу "Кабінет арабо-іранської філології" (до 1930 р. випустив шість публікацій), "Тюркологічна комісія" (до 1930 р. теж випустила шість публікацій, між іншим дуже цікавий збірник "Студії з Криму") та "Жидівська (опісля: Єврейська) історично-археографічна комісія" (до 1929 р. видала два томи свого "Збірника праць").
Тут треба ще підкреслити літературну творчість Агатангела Юхимовича, зв'язану зі Сходом. Це не були лиш майстерні переклади. Агатангел Юхимович, що був одним із активних натхненних класиків українського мистецтва слова, в часи його найвищого розквіту на грані XIX - XX ст., був заразом тонким всебічним знавцем класично-арабської та перської - не тільки літератур, а відносних цілісних культур. Цей рідкийталан дав Агатангелові Юхимовичеві можливість відчувати та творити гармонічно і паралельно у двох структурах поетичного мислення. "Пальмове гілля" Агатангела Юхимовича - поета - це своєрідний жанр. Поодинокі його поеми і цикли - це, як сказано вище, не тільки художні і не тільки філологічні переклади. Це "орієнтальне" інспіровані, і крім того, структурно "по-орієнтальному" відчуті перлини українського ліричного генія. "Пальмове гілля" - це також своєрідний жанр у світовій літературі. Ярослав Стеткевич, ведучий і тонкий знавець арабської поезії (він професорує в університеті в Чікаго), вивчивши всебічно "Пальмове гілля", прийшов до висновку, що тільки "Західно-Східний Диван" ("\\\\\\\\Уе5І-08і1іспег Оіуап") Йоганна-Вольфганга Гете вкладається повністю у ту саму категорію.
VIII
Щоб справитися зі своїми науковими та організаційними роботами, Агатангел Юхимович працював 18 годин на добу. Але не так легко було творити науку у часи громадянської війни та після неї. Ось, наприклад, була справа наукових контактів та книгообміну з закордоном, головно із Західною Європою. Все-таки усі ті труднощі Агатангел Юхимович старався побороти і часто мав успіхи.
Але прийшли трагічні роки - 1928, 1929, а за ними ще страшніші тридцяті роки. Почалася планова акція ліквідації українознавства як науки на високому світовому рівні, бази окремої високої національної культури. І тут гірка чаша припала нашому трудівникові: він був відсунутий від праці свого покликання і мусив стати свідком, як одна за одною ліквідуються створені ним з таким трудом і любов'ю установи [дати подій подані тут головно на базі твору Полонська-Василенко 1954, 1; 1958, 2].
Насамперед прийшло зв'язування рук. Хоч 3-го травня 1928 р. члени Академії одноголосне переобрали Агатангела Юхимовича на неодмінного секретаря, уряд не затвердив його на ту посаду [подробиці див. ще: Полонська-Василенко 1949, 2,724; Полонська-Василенко 1971, ч. 31-32,95]. Осінню слідуючого року (1929) Агатангел Юхимович мусив залишити головування Першим (історично-філологічним) відділом нашої Академії; секретар відділу академік Сергій Єфремов був тоді ж заарештований - тепер ми знаємо документально - як голова неіснуючої, т. зв. націоналістичної організації "Спілки Визволення України" (СВУ). А потім були зліквідовані усі сходознавчі установи, так леліяні Агатангелом Юхимовичем, і врешті його гордість - історично-філологічний відділ Академії. Про ліквідацію діячів кримської літератури та науки я вже згадував. Це все він дуже сильно відчував як особисте упокорення і перекреслення життєвого завдання. Два рази Агатангел Юхимович переставав бути людиною з іменем, раз за життя, вісім років (1930 - 1937), а вдруге - після арешту і мученицької смерті в Кустанайській (Казахстан) тюремній лікарні (25 січня 1942 р.) аж до реабілітації (з ініціативи його молодшого колеги академіка Леоніда Булаховського) у 1957 р. [див.: Ільєнко 1990, 25 жовт*, б].
Як мені сам Агатангел Юхимович розповідав у 1940 р., він дуже тяжко переживав своє становище "опального" академіка. Він, що працею десяти років поставив на ноги своє улюблене дітище, нашу Академію (як перед тим у Москві понад 20 років видавав у Лазаревському інституті славні 'Трудьі по востоковедению"), де він усіх знав і всі його знали і шанували, попав у клас недоторкуваних паріїв, якого недавні колеги не добачали. Остання його наукова праця в УАН вийшла у 1930 р., відібрано йому його аспірантів. Історик Української Академії Наук, Наталія Полонська-Василенко, жінка другого президента УАН (1922, не затвердженого урядом) академіка Миколи Василенка (1866 -1935), дуже пластичне описала становище "опального академіка", майже словами Агатангела Юхимовича (останньою секретаркою якого вона була), в такий спосіб:
"...Залишилося кілька академіків (у 1930-х рр.), що їх уряд оголошував "незмінними", але що їх безупинно "проробляли" в газетах, часописах, промовах, як "буржуазних вчених", "ворогів народу", і що чекали з дня на день арешту або заслання. Наукова праця їх не була потрібна для Академії ( в архіві Агатангела Юхимовича досі зберігаються томи цінних його монографій, що ніколи не вийшли у світ; деякими з них поцікавилися АН СРСР та АН Азербайджанської РСР і видали їх), їх не запрошували на наукові засідання, наради. Але вони не могли й кинути Академію, тому що це вважалося б за контрреволюційний виклик, їх зв'язок з Академією обмежувався тим, що вони двічі на місяць приходили одержувати платню та хлібні картки; колишні будівельники Академії Наук, як старці, чекали, поки "товариш" Роза чи Соня, перевіривши в десятьох реєстрах і стільки ж раз перепитавши прізвище, видавала їм цю злиденну картку... Не залишилось навіть колишнього (громадськи настроєного) технічного персоналу. З'явилися в шовкових сукнях розмальовані панночки, що їм була однаково байдужа і наука, і Україна..."
"Кримський тяжко терпів від такого становища, до того ж він матеріально бідував. Все, що можна було, він висилав до Звенигородки (де жив його прибраний син Микольцьо (син Миколи Левченка) з мамою, улюблені сестра та брат з родиною. -О.П.), а сам обмежувався одною стравою в академічній їдальні і дбайливо загортав шматок хліба, який видавали там до обіду, і ніс додому. Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі" [Полонська-Василенко 1949, 2, 726 - 127].
Десь у 1936-1937 рр. (як розповідав мені Агатангел Юхимович) в Інституті мовознавства пригадали собі його існування. Викладати не дозволили, але почали посилати до Агатангела Юхимовича аспірантів.
Але тріумф Агатангела Юхимовича був у 1939 - 1941 рр., коли була приєднана Західна Україна зі Львовом. Тепер Агатангел Юхимович знадобився і висипався до визволених земель як корифей української радянської науки, живий доказ її високого рівня.
І дійсно, кожна з його подорожей до Львова сприймалася там, як велике свято, а Агатангел Юхимович - як тріумфатор. Його сімдесятиліття було великим святом української світової науки. Але діалектика діяла. 15 січня 1941 р. Агатангелові Юхимовичеві був вручений орден Трудового Червоного Прапора, а, як сказано вище, півроку пізніше (20 липня того ж 1941 р.) він уже попав у м'ясорубку КДБ/НКВС.
Склалося так, що Агатангел Юхимович ще під час нашої першої зустрічі у Львові у січні 1940 р. набрав довір'я до мене, тоді 20-літнього студента і, відбувши зо мною свого роду іспит із сходознавчих дисциплін, запропонував мені переїхати до себе до Києва в аспірантуру. Ми тоді ще відбули декілька розмов і, очевидно, не могли не заторкнути справи СВУ. "Не від речі буде згадати, - розповідав Агатангел Юхимович, - що в 1929 р. Українська Академія Наук стратила свою невинність як наукова і громадська інституція. А вся та халепа через сифіліс. Дак". Побачивши мій здивований погляд, він пояснив. Щоб здійснити свої плани, уряд мусив надати Академії свого кандидата, який був би добрим вченим, а разом з тим втішався б довір'ям уряду і популярністю серед мас. Таким був академік Данило Заболотний (1866 - 1929), знаменитий епідеміолог, що вславився своїм відкриттям у поборюванні власне сифілісу, популярної тоді пошесті. Крім того, він дуже любив ходити в народ, фотографувався з робітниками, був почесним донбаським шахтарем тощо. Але у 1928 р. він був професором Військово-медичної академії в Ленінграді. Його викликали до Києва (де він був академіком ще з 1922 р.), і він став офіційним кандидатом в президенти Академії. Агатангел Юхимович, тоді все ще неодмінний секретар, відбув у травні з академіком Заболотним ділову розмову, під час якої кандидат дав слово, що він "старини не рушатиме і не буде вводити новин", цебто буде діяти в згоді зі Спільним Зібранням Академії. Напередодні виборів відбулася нарада проідних академіків в помешканні академіка Миколи Василенка (на Тарасівській, 20), на якій Агатангел Юхимович повідомив своїх колег про вислід розмови з академіком Заболотним. Присутні погодилися одноголосне обрати його президентом, а щоб надати більшого значення виборам, вирішили, що зборами буде керувати приятель Агатангела Юхимовича та Василенка, перший президент Академії Володимир Вернадський, що власне через збори приїхав із Праги, де був у науковому відрядженні [про переговори Агатангела Юхимовича з Заболотним див. також праці: Полонська-Василенко 1954,1,54; Полонська-Василенко 1949,2,725-724; Полонська-Василенко 1951, 5, 343]. І дійсно, збори одноголосне обрали Заболотного президентом, але він не додержав свого слова.
Коли у 1924 р. у зв'язку із політичним процесом т. зв. "Центру дій" було заарештовано академіка Миколу Василенка, Агатангел Юхимович добився того, що Спільне Зібрання нашої Академії одноголосне, за підписами усіх академіків, домагалося його звільнення. Ця акція увінчалася успіхом [див. про це також:
Полонська-Василенко 1955,1,49-57; Полонська-Василенко 1951,5,339]. І коли літом 1929 р. почалися арешти в справі СВУ і було арештовано самого віце-президента Сергія Єфремова, Агатангел Юхимович та Микола Василенко звернулися до Заболотного і пригадали йому його обіцянку. Одначе, на їхнє здивування. Заболотний відмовився виступати на оборону свого товариша по академії. І додав, що Академія може виступати лише на стороні обвинувача [див. також: Полонська-Василенко 1954,1, 69; Полонська-Василенко 1951,5,339]. Агатангел Юхимович закінчив словами Гафіза:
Куди, куди поділось те прихилля,
Що панувало в тамошнім гурті!
додаючи: "Але у грудні того ж 1929 р. Данила Заболотного уже не стало в живих".
Справа СВУ не була для Агатангела Юхимовича чисто академічною. Велика частина його близьких співробітників-україністів, таких як Ганцов, Тимченко, Синявський, попали в тюрму. Агатангел Юхимович не здавав позицій, постійно вимагав перед Академією та Раднаркомом їх звільнення, хоч він сам очікував арешту, зокрема після того, як його найближчий помічник і прибраний син Микола Левченко теж опинився поза свободою. Але вірний і відважний Левченко не бувПавлушковом, що діяв запрограмовано і викопував яму своєму дядькові і добродієві - Єфремову. Левченко не дав себе збити з пантелику ніяким ошустам або погрозам. Своєю смертю він врятував на деякий час життя свого улюбленого учителя та прибраного батька [див.: Полонська-Василенко 1954, 1, 77; Полонська-Василенко 1949, 2, 725-726; Полоиська-Василенко 1971,31-32,94-96]. Агатангел Юхимович дожив до приєднання Західної України у 1939 р. Львів був для нього своєрідною Меккою. Там він друкував до 1905 р. свої українські літературні твори, там жив його близький друг Іван Франко, там реалізувалася політична візія його вчителя Драгоманова. Свій побут у Львові в літі 1891 р. він уважав одним із найсильніших переживань свого життя. Тоді він зупинився в українському готелі "Народна Гостиниця" біля колишнього Галицького парламенту (пізніше університету), і коли я зайшов до його кімнати, він скоро запропонував мені "історичні походи" по Львову. Це була дуже своєрідна пригода для мене: з одної сторони, Агатангел Юхимович пригадував собі усі свої кроки та зустрічі у Львові 1891 р., а з другої - цитував з пам'яті арабські, перські та турецькі поезії і заставляв мене їх ідентифікувати та перекладати на українську мову. Оті наші розмови він опісля у квітні 1940 р. оцінив, як відмінний іспит із сходознавчих дисциплін в аспірантуру нашої Академії Наук.
День перед нашою зустріччю цілий культурний Львів (без огляду на національність) зійшовся у найбільшому залі Львівського університету Со11е§іит Махітит, щоб почути українського академіка, що обіцяв подати розв'язку питання: "Хто такі хозари і яка їх мова". Близько півтори години промовляв Агатангел Юхимович, і в залі непорухалася і муха, усі уважно вслухалися у переконливі аргументи маститого вченого.
Агатангел Юхимович кілька разів побував у Львові - і це було велике пережиття для обох сторін. У розмовах зі мною він підкреслив вагу отих львівських побутів.
Але органи не забули про Агатангела Юхимовича. Скоро після гучного всенародного 70-ліття ученого, що удостоївся ордена Трудового Червоного Прапора (15 січня 1941 р.), якраз коли почалася війна з німцями, уже в липні 1941 р., його безпідставно заарештували і пригадали СВУ. Це недавно на базі оригінальних документів (слідча справа № 148001) було виявлено Іваном Ільєнком у "Літературній Україні" (25 жовтня 1990 р.).
Агатангел Юхимович загинув у тюремній лікарні 25 січня 1942 р. в місті Кустанай у далекому Казахстані - гідно, як жив. Я можу тут тільки повторити слова Івана Ільєнка: "Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, незважаючи на похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари" [Ільєнко 1990, 43, б].
IX
Агатангел Юхимович, в ті часи як я його знав, був невеликого зросту, хворий на астму та із серцевою недугою, майже сліпий (носив дві пари сильних окулярів). Лице орієнтального типу, голос слабий, але приємний, одягнений у скромний поношений одяг темного кольору. Дуже цікавий співрозмовник, хоч часто переходив у монолог. У Києві він жив у старому домі на вулиці Мало-Підвальній, 5, на 3-му поверсі. Будинок тепер уже не існує. Дім мав високі поверхи, так що нелегко було підніматися до квартири Агатангела Юхимовича і мені, тоді двадцятилітньому. Але Агатангел Юхимович не нарікав. Він виказував на позитивну сторону своєї квартири: високі стіни давали велику площу для розміщення його величезної славістичної та добірної сходознавчої бібліотеки. Квартира складалася із двох кімнат та кухні, і всі стіни були максимально використані для полиць з книжками та для шаф, в яких поміщалися його колекції грамофонних платівок (Агатангел Юхимович був великий любитель і знавець оперної музики) та поштових марок, разом з конвертами. Пригадую собі його прецінну збірку марок з часів революції та громадянської війни, зокрема різних українських урядів. У меншій із двох кімнат був стіл із великим самоваром (Агатангел Юхимович із молодості любився у чаєпитію міцного чорного чаю) та отоманкою для спання. З огляду на його сліпоту і неміч, в нього жив його фактотум Василь Мирошниченко, який ще хлопцем почав свою службу у академіка. Він вміло і скоро виконував доручення, і тому Агатангел Юхимович називав його "Собачі ноги". На літо Агатангел Юхимович виїздив звичайно до Звенигородки, де жила його сестра Маша, брат Сима (Юхим) та прибраний син Микольця з мамою. У Києві Агатангел Юхимович жив дуже скромно, він харчувався в академічній їдальні, звичайно оточений студентами. В останні роки він спілкувався тільки із сім'ями дочок Старицьких (Людмила Черняхівська, Оксана Стешенко), сестрою Лесі Українки (Ольга Косач-Кривенюк) та Наталією Полонською-Василенко. Остання, сама визначний історик, по смерті свого чоловіка академіка Миколи Василенка (1935 р.) стратила свою працю, навчилася друкувати на машинці і стала технічною секретаркою Агатангела Юхимовича. Власне тоді він спромігся написати (або переробити) цілу низку сходознавчих монографій, зокрема свою (досі ще не видану) "Історію хозар". Машинописи, що заховалися, були власне друковані Наталією Дмитрівною Василенко.
БІБЛІОГРАФІЯ
Библиографический словарь... 1975. Библиографический словарь советских востоковедов.Москва.
Дорошенко Д. 1930. "Українська гетьманська держава 1918 року". Історія України 1917-1923 рр. Т. 1-2. Ужгород.
Записки... 1919. Записки Історично-філологічного Відділу Української Академії Наук.Т. 1. Київ.
Збірник праль... 1919. Збірник праць комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук у Києві. ІУ+88+ХХХІУ. Київ.
Ільєнко І. 1990. "Хватальна евакуація. За слідчою справою А. Кримського". Літературна Україна. 43. Київ.
Кримський А.Ю. 1904. Мусульманство та його будучність. Львів.
Кримський А.Ю. 1928. Розвідки, статті та замітки. І-ХХУШ. Київ.
Крьімский А.Е. 1941. Автобиография академика Агатангела Ефимовича Кримского. Киев (рукопис).
Кримський А.Ю. 1972-1974. Твори в п'яти томах. Київ.
Охримович Ю. 1922. Розвиток національно-політичноі думки (від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). Львів - Київ.
Пизюр Є. 1966. Листи до приятелів. 162-166. Нью-Йорк.
Полонська-Василенко Н. 1949. "Агатангел Кримський". Україна. 2. Париж,
Полонська-Василенко Н. 1951. "М.П. Василенко і ВУАН". Україна. 5. Париж.
Полонська-Василенко Н. 1954. Українська Академія Наук (нарис історії). Т. 1. Мюнхен.
Полонська-Василенко Н. 1958. Українська Академія Наук 1931-1941. Т. 2. Мюнхен.
Полонська-Василенко Н. 1971. "Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871-1941". Український історик. 31-32. Нью-Йорк - Мюнхен.
Сарбей В. 1971. "Перший неодмінний секретар Української Академії Наук". Вісник Академії Наук УРСР. 1. Київ.
Систематичний каталог... 1930. Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії Наук 1918 - 1929, склали Іванченко М. та Стешенко Я. Київ; передрук підготував і видав Штогрин Д. 1969. Чікаго.
Студії з Криму. 1930. Студії з Криму. 1930.1-ІХ. Київ.
Східний світ. 1930.Східаий світ. 1930. 12. Харків.
Терджиман Переводчик. 1904, ЗО; 1905, 28; 1915, 204. Бахчисарай.
------------------------------------
Джерело:
http://ssvit.iatp.org.ua
Микола Аркас: сторінки юнацького щоденника
Шановна громадо!
У назві нашої просвітницької газети закарбоване імено видатного діяча української культури Миколи Миколайовича Аркаса (1853-1909). Організатор, керівник і меценат миколаївської "Просвіти", автор популярної опери "Катерина", творець науково-популярної "Історії України-Русі", він є для нас взірцем просвітянина та громадянина, українського патріота, городянина-миколаївця. Тож обіцяємо: у кожному числі "Аркасівської вулиці" друкуватимемо матеріали про Миколу Аркаса та його рід. Звертаємося до науковців, дослідників Аркасового роду з проханням надсилати нам свої матеріали, статті, замітки, світлини, повідомлення, пропозиції… Нехай наше видання стане енциклопедією аркасознавства для сучасників та джерелом для майбутніх дослідників і популяризаторів життєвої дороги роду Аркасів. Будемо раді гуртувати довкола нашого видання дослідників та популяризаторів цієї унікальної епохи української історії та культури. Пишіть на адресу: 54042, Миколаїв-42, а/с 75. Ласкаво просимо! Нехай нас гуртує та спонукає до конкретної праці в ім'я України цей благородний, красивий і діяльний чоловік - Микола Аркас.
Голова редколегії "Аркасівської вулиці"
Нові часи диктують історикам і нові історичні підходи в дослідженнях. Все частіше історичний текст наповнюється постмодерністськими студіями, які дозволяють почуватися вільніше серед накопиченого джерелознавчого матеріалу, збагачують науковий апарат новими інструментами. Історія починає межувати з літературою, що відкриває для історика нові, ширші, захоплюючі обрії.
У Миколаївському краєзнавчому музеї переховується частина родинного архіву Аркасів. Увесь архів не зберігся. Вперше він загинув під час облоги Севастополя у 1854 р. Вдруге - в період кривавих подій громадянської війни. Серед тих документів, що дійшли до наших часів, є безцінні. Вони розкривають Миколу Аркаса з несподіваного боку. Крізь усі хрестоматійні нашарування вимальовується дивовижна душа юнака, що відчайдушно прагнула кохання. Душа, що шукала свого місця у Всесвіті. Душа, якя намагалася відкинути буденність та зануритись у власний духовний космос, щоб повільно розгойдуватися там на вервечках юнацьких мрій. Мова йде про щоденник 22-річного Миколи Аркаса. Це - унікальний документ, що дозволяє простежити витоки свідомостіі майбутнього автора "Історії України-Русі". Тут є і повість із життя запорожців, і ліричні козацькі балади, і план майбутньої п'єси з селянського життя… Гуманітарна сутність Миколи Аркаса рвалася назовні з окреслених батьком-адміралом рамок майбутньої кар'єри, вона билася і волала під спудом фізико-математичного факультету. Вихід та розраду його душа знаходила наодинці зі щоденником.
Записи в щоденнику він робив щодня, починаючи з 15 січня 1875 року. Майже постійно Микола писав, що треба готуватися до вступних іспитів, і щоразу ж повідомляв свого паперового друга, що йому неможливо взятися за підручники. Повідомляв мимохідь, бо головною темою, що заступала решту дрібниць на зразок навчання, було, звичайно, кохання. Цим почуттям жила душа юнака.
Предметом уподобань нашого земляка стала вишукана одеська панянка Глафіра Франкевич. Хоча Аркас, як примара, ходив за нею і всім своїм глядом виказував найщиріші почуття, його кохання лишалося без відповіді.
Три місяці тривала ця маячня. Багато сторінок щоденника списав Аркас, аналізуючи стратегію й тактику дій щодо красивої й гордої Глафіри. Та все дарма. Вона його не любила. Остаточно збагнувши це, Микола не побіг світ за очі, а спокійно підбив підсумки: кого ж він взагалі любив за своє свідоме життя? Виявилось, що починаючи з 13 років, почуття закоханості торкнулося його серце чотири рази. І перо майбутнього автора опери про нещасливе кохання вивело в хронологічному порядку імена чотирьох обранок, термін кохання, порядкові номери - і завмерло. Ярина…
Це ім'я аркасознавцям знайоме. Це та сама Ярина (в деяких дослідженнях помилково названа Оксаною), селянка з селища Богданівки, що протягом 3 років була коханою дівчиною Миколи Аркаса. З нею він мріяв одружитися й жити простим селянським життям. Пастораль у стилі пастуха і пастушки… Ясна річ, батьки юнака твердо стали тому на перешкоді. Але вся палітра юнацьких почуттів лишилася в душі Миколи назавжди. Це виказує щоденник.
Згадка про Ярину, цей яскравий ліричний спогад, - перлина аркасівських щоденникових записів. Якою соковитою й живою відразу стала його мова! Якою майстерністю сповнені описи природи, що виступає повноцінною діючою особою оповіді, якою чуттєвістю пронизаний кожен рядок.
Беру до рук цього юнацького щоденника, і перед очима картина: мерехтить свічечка, за вікном лютує Явдоха, а за столом, у дешевшому одеському готелі, сидить юнак із осяйним обличчям і пише щось у великому чорному зошиті. Час пливе повільно, з кутків насуваються тіні, але юнача душа випромінює стільки добра й світла, що кімната стає теплішою і привітнішою. Нехай не покохала його холодна одеситка Глафіра, нехай батько не надсилає грошей і в кишені немає й 20 копійок, нехай скоро іспити і треба братися за книжки, але… то все пусте. Головне - той глибокий теплий струмінь, що тріпоче в серці і зігріває душу. Він для нього цієї хвилини - найдорожчий, останній притулок від життєвих марнот.
Та попри все виникає питання: чому нерозважлива Глафіра Франкевич знехтувала коханням адміральського сина? Сина головного командира Чорноморського флоту і портів? Без сумніву, кожна розсудлива молода панянка мріяла б про таку партію. Але треба було знати і молодого Аркаса. Без грошей (батько його не панькав), вбраний у селянську свитку, він, навіть у присутності вишуканого світського оточення, виключно розмовляв "мужичою мовою", хоч і володів французькою. Повноту картини доповнювало взуття хлопця. Оскільки за браком коштів аркасу доводилося ходити пішки (а мова йде про лютий-березень), то й чоботи його мали відповідний вигляд.
Взагалі одяг та зовнішній антураж мало турбував Миколу. Зручно, то й добре. Молода ж одеситка Глафіра Франкевич, вбрана за останньою модою, мала на це дещо інший погляд.
Хоча молоді аристократки й не захоплювалися Миколою, йому щастило на друзів. Багато сторінок щоденника присвятив він Маркові Кропивницькому. Юнак усім серцем переймався проблемами товариша, його скаргами на брак гарних українських п'єс. Саме для нього він спробував написати багатоактну драму з селянського життя, але швидко охолов до цього наміру. Його витіснило прагнення написати повість "Калниш".
Цікавим є той факт, що в щоденнику немає сторінок, присвячених вболіванням за долю рідної України. Та це було б і неприродньо у такому приватному щоденнику. Але є одна-єдина фраза, яка коштує багато: "Посварився з Диком за Україну". Дик - син батькового приятеля, й він теж навчався в університеті. Ця фраза є знаковою. Перед нами зачаток світогляду майбутнього засновника "Просвіти".
І вже потім - ані спротив могутнього батька, ані перші непорозуміння з дружиною, ані грошові нестатки не в змозі були зламати цю стійку, цілісну натуру.
На завершення хочу додати: ми не знаємо, як і звідси, з яких пасіонарних небесних утворень беруться такі постаті, як Аркас, де вони проходять свій гарт, звідки черпають силу й наснагу. Ясно одне: на Південній Україні роду Аркасів немає рівних, і з цієї скарбниці ще черпатиме не одне покоління.
Тетяна Березовська,
історик, старший викладач
Миколаївської аграрної академії
Джерело: http://www.arkas-proswita.iatp.org.ua/arkas2.html
У назві нашої просвітницької газети закарбоване імено видатного діяча української культури Миколи Миколайовича Аркаса (1853-1909). Організатор, керівник і меценат миколаївської "Просвіти", автор популярної опери "Катерина", творець науково-популярної "Історії України-Русі", він є для нас взірцем просвітянина та громадянина, українського патріота, городянина-миколаївця. Тож обіцяємо: у кожному числі "Аркасівської вулиці" друкуватимемо матеріали про Миколу Аркаса та його рід. Звертаємося до науковців, дослідників Аркасового роду з проханням надсилати нам свої матеріали, статті, замітки, світлини, повідомлення, пропозиції… Нехай наше видання стане енциклопедією аркасознавства для сучасників та джерелом для майбутніх дослідників і популяризаторів життєвої дороги роду Аркасів. Будемо раді гуртувати довкола нашого видання дослідників та популяризаторів цієї унікальної епохи української історії та культури. Пишіть на адресу: 54042, Миколаїв-42, а/с 75. Ласкаво просимо! Нехай нас гуртує та спонукає до конкретної праці в ім'я України цей благородний, красивий і діяльний чоловік - Микола Аркас.
Голова редколегії "Аркасівської вулиці"
Нові часи диктують історикам і нові історичні підходи в дослідженнях. Все частіше історичний текст наповнюється постмодерністськими студіями, які дозволяють почуватися вільніше серед накопиченого джерелознавчого матеріалу, збагачують науковий апарат новими інструментами. Історія починає межувати з літературою, що відкриває для історика нові, ширші, захоплюючі обрії.
У Миколаївському краєзнавчому музеї переховується частина родинного архіву Аркасів. Увесь архів не зберігся. Вперше він загинув під час облоги Севастополя у 1854 р. Вдруге - в період кривавих подій громадянської війни. Серед тих документів, що дійшли до наших часів, є безцінні. Вони розкривають Миколу Аркаса з несподіваного боку. Крізь усі хрестоматійні нашарування вимальовується дивовижна душа юнака, що відчайдушно прагнула кохання. Душа, що шукала свого місця у Всесвіті. Душа, якя намагалася відкинути буденність та зануритись у власний духовний космос, щоб повільно розгойдуватися там на вервечках юнацьких мрій. Мова йде про щоденник 22-річного Миколи Аркаса. Це - унікальний документ, що дозволяє простежити витоки свідомостіі майбутнього автора "Історії України-Русі". Тут є і повість із життя запорожців, і ліричні козацькі балади, і план майбутньої п'єси з селянського життя… Гуманітарна сутність Миколи Аркаса рвалася назовні з окреслених батьком-адміралом рамок майбутньої кар'єри, вона билася і волала під спудом фізико-математичного факультету. Вихід та розраду його душа знаходила наодинці зі щоденником.
Записи в щоденнику він робив щодня, починаючи з 15 січня 1875 року. Майже постійно Микола писав, що треба готуватися до вступних іспитів, і щоразу ж повідомляв свого паперового друга, що йому неможливо взятися за підручники. Повідомляв мимохідь, бо головною темою, що заступала решту дрібниць на зразок навчання, було, звичайно, кохання. Цим почуттям жила душа юнака.
Предметом уподобань нашого земляка стала вишукана одеська панянка Глафіра Франкевич. Хоча Аркас, як примара, ходив за нею і всім своїм глядом виказував найщиріші почуття, його кохання лишалося без відповіді.
Три місяці тривала ця маячня. Багато сторінок щоденника списав Аркас, аналізуючи стратегію й тактику дій щодо красивої й гордої Глафіри. Та все дарма. Вона його не любила. Остаточно збагнувши це, Микола не побіг світ за очі, а спокійно підбив підсумки: кого ж він взагалі любив за своє свідоме життя? Виявилось, що починаючи з 13 років, почуття закоханості торкнулося його серце чотири рази. І перо майбутнього автора опери про нещасливе кохання вивело в хронологічному порядку імена чотирьох обранок, термін кохання, порядкові номери - і завмерло. Ярина…
Це ім'я аркасознавцям знайоме. Це та сама Ярина (в деяких дослідженнях помилково названа Оксаною), селянка з селища Богданівки, що протягом 3 років була коханою дівчиною Миколи Аркаса. З нею він мріяв одружитися й жити простим селянським життям. Пастораль у стилі пастуха і пастушки… Ясна річ, батьки юнака твердо стали тому на перешкоді. Але вся палітра юнацьких почуттів лишилася в душі Миколи назавжди. Це виказує щоденник.
Згадка про Ярину, цей яскравий ліричний спогад, - перлина аркасівських щоденникових записів. Якою соковитою й живою відразу стала його мова! Якою майстерністю сповнені описи природи, що виступає повноцінною діючою особою оповіді, якою чуттєвістю пронизаний кожен рядок.
Беру до рук цього юнацького щоденника, і перед очима картина: мерехтить свічечка, за вікном лютує Явдоха, а за столом, у дешевшому одеському готелі, сидить юнак із осяйним обличчям і пише щось у великому чорному зошиті. Час пливе повільно, з кутків насуваються тіні, але юнача душа випромінює стільки добра й світла, що кімната стає теплішою і привітнішою. Нехай не покохала його холодна одеситка Глафіра, нехай батько не надсилає грошей і в кишені немає й 20 копійок, нехай скоро іспити і треба братися за книжки, але… то все пусте. Головне - той глибокий теплий струмінь, що тріпоче в серці і зігріває душу. Він для нього цієї хвилини - найдорожчий, останній притулок від життєвих марнот.
Та попри все виникає питання: чому нерозважлива Глафіра Франкевич знехтувала коханням адміральського сина? Сина головного командира Чорноморського флоту і портів? Без сумніву, кожна розсудлива молода панянка мріяла б про таку партію. Але треба було знати і молодого Аркаса. Без грошей (батько його не панькав), вбраний у селянську свитку, він, навіть у присутності вишуканого світського оточення, виключно розмовляв "мужичою мовою", хоч і володів французькою. Повноту картини доповнювало взуття хлопця. Оскільки за браком коштів аркасу доводилося ходити пішки (а мова йде про лютий-березень), то й чоботи його мали відповідний вигляд.
Взагалі одяг та зовнішній антураж мало турбував Миколу. Зручно, то й добре. Молода ж одеситка Глафіра Франкевич, вбрана за останньою модою, мала на це дещо інший погляд.
Хоча молоді аристократки й не захоплювалися Миколою, йому щастило на друзів. Багато сторінок щоденника присвятив він Маркові Кропивницькому. Юнак усім серцем переймався проблемами товариша, його скаргами на брак гарних українських п'єс. Саме для нього він спробував написати багатоактну драму з селянського життя, але швидко охолов до цього наміру. Його витіснило прагнення написати повість "Калниш".
Цікавим є той факт, що в щоденнику немає сторінок, присвячених вболіванням за долю рідної України. Та це було б і неприродньо у такому приватному щоденнику. Але є одна-єдина фраза, яка коштує багато: "Посварився з Диком за Україну". Дик - син батькового приятеля, й він теж навчався в університеті. Ця фраза є знаковою. Перед нами зачаток світогляду майбутнього засновника "Просвіти".
І вже потім - ані спротив могутнього батька, ані перші непорозуміння з дружиною, ані грошові нестатки не в змозі були зламати цю стійку, цілісну натуру.
На завершення хочу додати: ми не знаємо, як і звідси, з яких пасіонарних небесних утворень беруться такі постаті, як Аркас, де вони проходять свій гарт, звідки черпають силу й наснагу. Ясно одне: на Південній Україні роду Аркасів немає рівних, і з цієї скарбниці ще черпатиме не одне покоління.
Тетяна Березовська,
історик, старший викладач
Миколаївської аграрної академії
Джерело: http://www.arkas-proswita.iatp.org.ua/arkas2.html
ЗОЛОТИЙ ВИНОГРАДНИК ГРУЗИНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА
ЗОЛОТИЙ ВИНОГРАДНИК ГРУЗИНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ВЕЛИКИЙ ІЛЛЯ ЧАВЧАВАДЗЕ ЗАУВАЖУВАВ: «КОЛИ БОГ МИЛОСТИВО ГЛЯНЕ НА НАРОД І КРАЇНУ, ПОШЛЕ ЇМ ЛЮДИНУ, НАДІЛЕНУ ПОЕТИЧНИМ ТАЛАНТОМ. КОЛИ ХОЧУТЬ ДІЗНАТИСЯ ПРО ДОСТОЇНСТВА І ВЕЛИЧ НАРОДУ, ПЕРШ ЗА ВСЕ ЗАПИТУЮТЬ, СКІЛЬКИ В НЬОГО СПІВЦІВ І ПИСЬМЕННИКІВ. ГІДНІСТЬ І ВЕЛИЧ НАРОДУ ЛЮДИ ВИМІРЮЮТЬ ЛИШЕ ЦИМ МІРИЛОМ… ПОЕЗІЯ – ДАР, ТАЛАНТ, ЯКИМ НАДІЛЕНІ ЛИШЕ БОГОМ ОБРАНІ ЛЮДИ. ВОНА – ДАР, АЛЕ РАЗОМ З ТИМ І ОБОВ’ЯЗОК, БО ДАНИЙ ВІН ДЛЯ ТОГО, ЩОБ, ЗУПИНИВШИ КРОВОТЕЧУ З РАНИ, СЛУГУВАТИ ЖИТТЮ!»
Грузії справді поталанило на богообраних людей – великих поетів, твори яких мають неперебутнє значення для світової культури. Якби їх не було, то життя грузинського народу вже точно перетворилося б на безупинну кровотечу.
Оскільки поезія передовсім мистецтво слова, або, інакше кажучи, мовний продукт, перш ніж перейти до персоналій, варто сказати кілька слів про грузинську мову і літературу взагалі.
Грузинська (картвельська) мова разом із мегрело-чанською і сванською належить до сім’ї іберійсько-кавказьких мов і, на думку вчених, походить від хеттської та урартської. Вона пройшла три періоди свого розвитку: давній, середній і новий. Хоча давньогрузинська і відрізняється від нової, але не настільки, щоб сучасний читач її не міг розуміти. Нам не доводиться, наприклад, адаптувати старовинні тексти для школярів, яким досить невеличкого словника архаїч¬них слів, аби в запропонованих творах чудово розібратися. Ми маємо власний алфавіт. В ассирійському рукописі V століття «Книга народів та країн» мовиться, що з відомих на ті часи 73 народів лише 15 мали власну писемність. Серед них згадується й грузинський алфавіт, який, за літописом, уклав на межі IV-III століть до н. е. засновник Картлійського царства Парнаваз.
Твори деяких античних авторів, в яких ідеться про давньогрузинські племена, дають підставу вважати, що, скажімо, золоте руно, викрадене з Колхіди аргонавтами на чолі з Ясоном, є ніщо інше, як написана на шкурі книга про те, як отримати золото хімічним способом. Історик VII століття Іоанн Антіохський прямо вказує: «Ясон та його однодумці, сягнувши Колхиди через Понтійське море, захопили Медею і золоте руно, але це було не те, про що розповідають поетичною мовою, а книга, написана на шкурі».
Перший літературний твір, який створений грузинською абеткою і дійшов до нас, датується V століттям, а коли бути точнішим – 478-484 роками. Це – пат¬ріотична повість Якова Цуртавелі «Мучеництво Шушанік», яка дивує чіткістю сюжету, повнокровністю характеру героїв, тонким стилем. Усе це дає підстави гадати, що вона, безперечно, мала попередників. На жаль, історія Грузії так присипана попелом, що невідомо, під час якої пожежі загинули дорогоцінні книгосховища царських палаців і монастирів. (Як відомо, до 337 року, до прийняття християнства, грузини були язичниками. Нова релігія оголосила смертельний бій поганській вірі і творам, що стверджували її. Цілком можливо, що слідом за знищенням ідолів запалали і вогнища з книг. Так чи інакше, але більш ранні твори до нас не дійшли).
1978 року грузинська громадськість урочисто відзначила півторатисячолітній ювілей «Мучеництва Шушанік». Великий і складний шлях пройшло звідтоді наше письменство і, зокрема, поезія, традиції якої формувалися у взаємозв’язках із Західною і Східною цивілізаціями. Так складались і своєрідні форми художнього мислення й зображення, що знайшло вияв у романтичній піднесеності розповіді, в наповненні епічних жанрів глибоким ліризмом, у тонкому відчутті природи.
Поки геніальні винаходи Гуттенберга й Івана Федорова дійшли до Грузії, книжки, як і всюди, розповсюджували в рукописах. У церквах і монастирях при миготливому вогникові свічки десятки ченців акуратно, як орнамент, виводили переплетені одна з одною літери.
Сталося так, що перша грузинська друкована книга вийшла за кордоном. 1629 року, в епоху, коли над Європою здіймались заграви інквізиції і на велелюдних площах Рима і Парижа палили книжки видатних мислителів, посол грузинського царя Никифор Чолокашвілі (Ірбах) видав грузинсько-італійський словник, ніби підкреслюючи необхідність міжмовного, міжкультурного діалогу і тим самим засуджуючи божевільне книгоборство. І тільки майже через сто років цар Вахтанг VI, поет і вчений, у заснованій ним у Тбілісі друкарні 1712 року видав «Витязя в тигровій шкурі», поклавши цим самим початок книгодрукуванню в Грузії.
Говорячи про грузинську літературу, я маю на увазі насамперед, зрозуміло, літературу авторську, однак у нас, як і у кожного народу, є і література усна, коріння якої ще глибинніші і сягають у дохристиянські віки. Народна пам’ять зберегла безліч фольклорних перлин, які дбайливо передавалися з покоління в покоління. Це і героїчний епос «Аміраніані» – про грузинського Прометея Амі¬рані (дехто навіть вважає, що греки в нас позичили той відомий міф); це і гімн сонцю «Лілео», урочисті мелодії якого вже понад 20 століть лунають у сванетських горах; це і драматично-піднесена балада «Тигр і юнак», дивовижному гуманізму якої, втіленої в скорботних роздумах матері роздертого тигром юнака, який також устиг нанести смертельний удар смугастому супротивникові, рідко знайдеться аналог у світовій літературі. «І тигриця також мати, також втратила дитя», – міркує убита горем героїня і продовжує:
І вона тепер блукає,
В неї думи – всі мої,
Я піду зустрінусь з нею,
Щоб розважити її.
Про свого вона розкаже,
Я про сина розповім,
Вдвох ми з нею горювати
Будем – кожна за своїм.
Саме такими кришталево-чистими струменями безмежної доброти, а також глибоким розумін¬ням необхідності людського співчуття навіть хижакові, який забрав у тебе найдорожче – життя сина, живиться вся грузинська усно-поетична скарбниця, починаючи від обрядових пісень (весільних, мисливських, землеробських, заклинальних тощо), закінчуючи незрівнянною філософською та інтимною лірикою, що й досі є джерелом натхнення для сучасних митців. (Слід зауважити, що грузинський фольклор створений трьома рівнозначними картвельскими (грузинськими) мовами: мегрельською, сванською та діалектами загальногрузинської – картвельської – мови).
Історія давньогрузинської літератури, яка охоплює 14 віків, традиційно ділиться на чотири пері¬оди: 1. V-X століття; 2. X-XIII ст; 3. XIII-XVI ст; 4. XVI– XIX ст. Перший період ознаменував її становлення, другий – розквіт, третій – занепад, четвертий – відродження.
Розпочавшись з агіографічних творів, які у високохудожній формі зберегли для нас життєписи багатьох святих, грузинська література на межі I-II тисячоліть збагатилася іменами видатних гімнопис¬ців Мінчхі, Модрекілі, Мтбеварі, Іоане-Зосіме та інших, а також знаменитих одописців Чахрухадзе і Шавтелі, що, власне, дає нам всі підстави говорити про існування вже в той час багатожанрової, ідейно і тематично різноманітної, мовно-естетично вишуканої грузинської літератури.
Чахрухадзе, дати народження і смерті якого невідомі, творив у XII столітті і знаний як автор збірки панегіричних віршів «Тамаріані», написаної в оригінальній, самобутній формі, що згодом дістала назву «чахрухаулі». Автор, віртуозно володіючи мистецтвом слова, натхненними, вишуканими рядками оспівав красу, мудрість і ратні діяння цариці Тамар, віддав належне мужності її чоловіка Давида Сослані та сина Георгія Лаші. Незважаючи на піднесений, одичний стиль твору, він досить масштабно й об’єктивно відображає не тільки рівень духовного й суспільно-політичного життя, а ще й демонструє високий рівень розвитку як поетичної майстерності, так і художнього мислення в тогочасній Грузії.
Сучасник Чахрухадзе – Іоане Шавтелі ввійшов в історію вітчизняної літератури як творець церковно-панегіричних поезій «Хвала Вардзійській Богоматері» і розлогої поеми «Абдул-Мессія», в якій міцно переплітаються християнські та світські мотиви. Шавтелі, на відміну від Чахрухадзе, якій в назві свого твору прямо вказав на предмет оспівування, вдався до глибокої метафори, що не піддається однозначному тлумаченню. Серед грузинських фахівців досі немає єдиної думки про те, кого саме називає «Рабом Христа» (саме так перекладається з арабської назва поеми) автор – царя Давида Агмашенебелі, царицю Тамар (в грузинській мові немає категорії граматичного роду) чи Давида Сослані. Втім, ця обставина зовсім не применшує велич і значення творіння Іоана Шавтелі, яке, як і «Тамаріані» Чахрухадзе, захоплює чаруючою красою образів, гармонійним музичним ладом і довершеністю форми. Воно просякнуте світоглядною ідеєєю існування потужної грузинської держави як адепта і захисниці християнської віри.
Чахрухадзе і Шавтелі стали своєрідними предтечами Шота Руставелі, геніальна поема якого «Витязь у тигровій шкурі» увінчує ностальгічний «золотий вік» в історії Грузії.
Захоплюючий сюжет поеми, написаної утвореним самим Руставелі шістнадцятискладовим катреном на одну риму – шаїрі, що має два різновіди – високий та низький, розповідає про пригоди трьох відданих один одному витязів – Таріела, Автандила і Придона. Вся інтрига оповіді побудована на долях Таріела та його коханої Нестан-Дареджан, захопленої злими силами – каджами. Спочатку нас цікавить, хто той дивний, нелюдимий чужеземець, який усіляко уникає зустрічі з людьми, ховається від стороннього ока. Дізнавшись про його біду, не можемо позбавитися думки: що ж буде з Нестан-Дареджан? Усіх персонажів поеми об’єднує прагнення допомогти закоханим, котрі опинилися в біді. Вони дещо ідеалізовані, постають у романтичному ореолі, хоча й наділені багатьма конкретними реалістичними рисами. Таріел – втілення безмежної людської сили, це людина-гіпербола. Автандил також володіє величезною фізичною силою, але у вчинках своїх виявляє більшу стриманість, поміркованість. Він узагалі уособлення мудрості, певною мірою є навіть авторське alter ego, вустами якого, в основному, проголошуються знамениті сентенції Руставелі.
Таріел зітканий увесь із емоцій, Автандил же віддає перевагу здоровому глузду, тверезому розрахунку. Поет малює два різні образи, яких ріднить почуття відповідальності перед своєю батьківщиною, коханою, друзями, величезна внутрішня потреба вершити добро. Значне місце в поемі відводиться вигадці, казковим елементам, гіперболі, які служать утвердженню художньої правди, оспівуванню кохання, дружби, лицарства, краси людського буття, проповідуванню свободи людської особистості, її думок і почуттів. Автор природно поєднав національні, фольклорні та етичні погляди Сходу й Заходу, персизму й еллінізму, зрощених в атмосфері грузинської соціально-політичної дійсності. Глибоким гуманістичним змістом, вишуканою формою, життєствердними ідеалами характеризувався започаткований тоді грузинський ренесанс, який зумів піднятись до висот речника єднання і взаєморозуміння між людьми різних національностей і віросповідань, рівноправ’я чоловіка і жінки, вірності в дружбі й коханні. Незважаючи на те, що дії твору перенесені на чужі, часом вигадані землі, заселені арабами, індусами та іншими племенами, в ньому безпомилково вгадується сучасна авторові Грузія, її історичні перипетії, політичне тло країни в період найвищого злету її культури та духовності. «Витязь у тигровій шкурі» – героїчний епос з глибоким філософським підтекстом, що постає перед читачем як розгорнута алегорія про боротьбу добра і зла. У фіналі добро перемагає. Нестан-Дареджан звільнена з полону. Їй та Таріелу Придон влаштовує весілля, а потім вони їдуть в Аравію, де вінчаються Тінатін з Автандилом. Так, у поемі переплітаються дві сюжетні лінії – Таріел і Нестан-Дареджан, Автандил і Тінатін. Шота Руставелі стверджує: те, що в людському житті зветься щастям, є результатом перемоги добра над злом, а мудрість полягає у розумному користуванні цією істиною.
Шота Руставелі – не тільки великий поет, мислитель і пристрасний проповідник найкращих гуманістичних ідеалів людства, а й найбільший моральний і естетичний авторитет, незмінний духовний орієнтир грузинської нації. Дарма, що про його особистість, його власну біографію знаємо мало. Достеменно відомо лише те, що він належав до знатних грузинських вельмож з півдня Грузії –Месхетії і виконував при дворі цариці Тамар не дуже поетичний обов’язок мечурчлетухуцесі – казначея, або, користуючись сучасною термінологією, – міністра фінансів. Закохавшись до нестями в свою красуню-патроншу, він десь у 35-40-річному віці власні бурхливі почуття, думки і переживання вихлюпнув у величному епосі ««Витязь у тигровій шкурі». Про те, що твір присвячується саме Тамар, відверто мовиться в пролозі до нього:
Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс.
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
Їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні.
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може той олов’яний молот бити камені міцні.
Легенда, яка міцно укоренилася в грузинській свідомості, твердить про сумну долю безнадійно закоханого поета: заздрісники із всевладного оточення цариці змусили його залишити Грузію і шукати прихисток у далекому Єрусалимі. Постригшись у ченці, творець незрівнянного «Витязя…» своє земне існування закінчив у щоденних молитвах під склепінням грузинського Хрестового монастиря, де і знайшов вічний спокій.
Оригінал руставелівського творіння, на жаль, не зберігся. Однак до нас дійшло понад 150 його рукописів XVI-XVIII століть, внаслідок всебічного критичного вивчення яких (понад триста років ці рукописи найкращими грузинськими фахівцями вивчаються, зіставляються, аналізуються, очищаються від домішків інтерполяторів), встановлено академічний текст «Витязя у тигровій шкурі», що містить 1587 вишуканих строф і є незмінним предметом нашої національної гордості.
«Витязь у тигровій шкурі», як уже мовилося, вінець «золотого віку» Грузії, своїм гуманістичним спрямуванням, філософською заглибленістю і потужною образністю мав неабиякий вплив на весь подальший розвиток грузинської літератури, який на тривалий час був загальмований монгольською навалою, або «довгою ніччю», як назвав цей трагічний період національної історії Г. Абашідзе. Творче життя в країні аж до початку XVII століття перемістилося виключно у чернечі келії, де складались літописи, переписувались давні манускрипти, робились переклади з різних мов.
Так історично склалося, що берегинею грузинської літератури впродовж багатьох століть разом з грузинською православною церквою була і національна аристократія, яка не лише захищала духовні скарби народу, а й була їх активним творцем. У відродженні рідного письменства помітну роль відіграли зокрема поети-царі Теймураз I та Теймураз II, Арчил II, Вахтанг VI1 (царі у прямому розумінні цього слова із роду Багратіонів), які, незважаючи на безліч найскладніших справ, пов’язаних з керівництвом державою, знаходили можливість і наснагу й для творчої діяльності. До цього їх разом з божим даром і внутрішною потребою творити спонукали трагічні перипетії як своєї країни, так і власної долі. Теймураз I, наприклад, відтоді, як у 16-річному віці став царем Східної Грузії, не випускав з рук меча, захищаючи рідну землю від іранських завойовників. Після виснажливих нерівних змагань він, загнаний у глухий кут найдеспотичнішим правителем Персії шахом Аббасом I, був змушений віддати йому в заручники молодшого сина Олександра і матір – царицю Кетеван. За категоричну відмову прийняти магометанську віру шахські підопічні її по-бузувірському закатували у місті Ширазі. Свідками цієї нелюдської розправи над богобоязливою жінкою стали ченці августинської колегії, які через кілька днів після страти розчленоване тіло мучениці таємно вивезли із Ірану і частинкками поховали у різних країнах (у Грузії, Індії, Італії та Бельгії).
Про дивовижну мужність грузинської цариці, її беззавітну відданість християнській вірі німецький письменник А. Гріфіус створив п’єсу «Грузинка Кетеван, або Незламна мужність». Та якщо іноземному авторові жахлива історія матері Теймураза слугувала лише основою для гострого сюжету, для самого царя це була незагойна кривава драма, яку, втім, і самому довелося з великим болем і хвилюванням описати в поемі «Катування цариці Кетеван». Зрештою, і сам Теймураз I також офірував життям за своє релігійне кредо, попрощавщись з тлінним світом в Астрабадській в’язниці як правовірний християнин.
Незважаючи на те, що всі біди й нещастя Теймураза I були пов’язані з Іраном, він був і залишився водночас палким шанувальником перської мови та поезії, за що й досі наражається на гостру критику від літературних радикалів. Нема чого гріха таїти, цар інколи справді захоплювався пустотливою грою слів, штукарством, притаманним сучасним йому іранським поетам, але то було лише певною даниною моді, а в цілому ж він залишався на міцному національному грунті і реально сприяв розвиткові рідної поезії. В його творчості, яка знаменувала відродження занепалої після ординської навали грузинської літератури, знайшли яскраве продовження руставелівські традиції роздумів про життя і смерть, добро і зло, людську гідність і стійкість духу.
Над проблемами християнського віросповідання, особливостями національних звичаїв і традицій роздумував у своїх поезіях, переважно епічних, цар Теймураз II, який в пошуках порятунку обсілої мусульманами батьківщини також помер на чужині, в Петербурзі, а упокоївся в Успенському соборі міста Астрахані. Нерідко в його творах звучать мотиви глибокого розчарування швидкоплинністю часу, віроломністю життя, нездійсненністю багатьох сподівань.
Царі і поети Арчил II та Вахтанг VI заклали підвалини просвітництва в Грузії, давши поштовх для переоріентації на західну цивилізацію духовного життя країни, яке через історичні обставини перебувало під відчутним впливом іранської культури, що на той час уже втрачала передові позиції. Арчил II, який після втрати кахетинського царства та чотириразової невдалої спроби утриматися на імеретинському престолі остаточно покинув велику політику й оселився в Москві, де був оточений увагою імператора Петра I, очолив непримиренну мистецьку течію проти антиіранських тенденцій у грузинській літературі. В своїх творах «Звичаї (норови) Грузії», «Спір Теймураза з Шота Руставелі», «Спір людини з тлінним світом» тощо він став утверджувати принцип «мовлення правди», реалістичного відображення дійсності. На його думку, шлях національного, духовного та державного відродження Грузії пролягав через просвітництво, оволодіння широкими знаннями, вдосконалення морально-етичних засад виховання. З підтримки земляків-емігрантів екс-цар у Москві 1705 року, за сім років до Вахтанга VI, заснував грузинську друкарню і видав у перекладі «Псалми Давидові», підготував до друку текст першої повної Біблії грузинською мовою. Як і обом Теймуразам, Арчилові за вироком долі теж не судилося бути похованим у грузинській землі – прах його покоїться в Донському монастирі російської столиці.
Цей сумний мартиролог грузинських царів-поетів завершує вже згадуваний Картлійський цар Вахтанг VI, який, на жаль, не став винятком серед своїх попередників і повторив їхню трагічну долю. Внаслідок «лихоліття Грузії» (вислів Д. Гурамішвілі) він також був змушений залишити батьківщину і шукати політичну й військову підтримку в православній Росії. Не дочекавшись такої підтримки, розчарований життям і стомлений фізично, він, як і Теймураз II, помер в Астрахані та упокоївся в тому ж Успенському соборі.
Вахтанг VI у своїй поетичній творчості був ліриком, розробляв патріотичні й алегорично-містичні мотиви, захоплювався красою природи, оспівував так зване божественне кохання. Він відомий також як вдумливий культуртрегер, перекладач і учений-літературознавець, перший професійний коментатор «Витязя в тигровій шкурі».
Визначну роль не лише у зовнішній модернизації рідної поезії, а й насиченні її внутрішнім драматизмом, євангельсько-християнськими мотивами, ідеями європейського просвітництва, глибокими філософськими роздумами про сутність людського буття, про національний грузинський характер і його вплив на розвиток історичної долі народу відіграв Давид Гурамішвілі – найбільший після Руставелі грузинський поет, який волею злої долі в кінці 20-х років XVIII століття опинився спочатку в Росії, а потім в Україні, де створив свою знамениту збірку віршів та поем «Давитіані».
Біографія Д. Гурамішвілі – це грандіозна епопея, насичена несподіваними, вкрай драматичними пригодами, витримати які вдається лише винятково загартованим, глибоко переконаним у своїй духовній місії людям. Він виявився саме таким могутнім нелином, який вистояв у шалених буреломах і, незважаючи на відірваність від батьківщини, внутрішню самотність, творчу ізоляцію, зумів зберегти своє національне єство, сказати сучасникам і нащадкам високохудожню правду про свій народ і час, в якому довелось жити, страждати і творити. Народжений у вельможній родині, поет скуштував гіркий смак лезгінської неволі, коли його захопила зграйка розбійників і кинула у темну яму в дагестанському селі в очікуванні великого викупу. Потім була втеча, поневіряння на шляху до Москви, де на той час перебував цар Вахтанг VI зі своїм великим почтом, служба в російській армії, полон і ув’язнення в Магдебурзькій фортеці, звільнення з полону і натхненна творча праця на Миргородщині – в маєтку, отриманому від російської корони. Україна стала останнім прихистком для грузинського поета, землею, на якій він знайшов не лише мир і спокій, а й вічну обитель.
Можна лише дивуватися, як людині, котра понад шістдесят років прожила за межами батьківщини, вдалося стати реформатором рідної поезії, збагатити її новаторськими образами, інтонаціями, виражальними засобами, синтезувати духовні і світські мотиви, вискохудожньо відобразити найсуттєвіші прикмети епохи, ні на мить не втрачаючи внутрішніх зв’язків з навіки втраченою батьківщиною!
З «Давитіані», з цієї багатожанрової й поліфонічної книжки, починається цілком нова сторінка грузинської поезії, в якій відкрито ніким до нього ще не використані можливості грузинської просодії, справді народної, звільненої від архаїчних нашарувань рідної мови, подоланий багатовіковий і незаперечний вплив руставелівської поетики. За словами Константіне Гамсахурдіа, «образне слово його разюче, рельєфне і багатобарвне, інструментовка вірша тонка й динамічна, тембр словесної музики – потужний, щирий і глибоко вокальний. Вірш його то ллється по-руставелівськи ніжно й плавно, то гримить, як потік талих вод у Дар’яльській ущелині. Він – незрівнянний пейзажист і великий майстер епічних полотен. Його історизм, позначений меркантельним характером, наповнений дивовижною життєствердною силою».
В оновленні і витонченні грузинського вірша, його музичного ладу, ритмо-мело¬дійної структури виняткова роль належить Бесаріону Габашвілі (або просто Бесіки), який також творив у XVIII столітті. На долю цього непересічного поета і людини за його короткий вік (прожив усього сорок один рік) випало чимало важких випробувань. Ще підлітком залишившись без батька – духівника Картлійського царя Теймураза, якого через непорозуміння з католікосом Антонієм вигнали з Грузії, він мужнів під крилом цариці Анні-ханум, мачухи царя Іраклія II. Юнак-красень мав чудовий голос, блискучий поетичний хист, був освічений, добре орієнтувався в справах військових, дипломатичних і державних. Брав участь у кількох боях, де продемонстрував гідну захоплення відвагу. Таку особистість, зрозуміло, швидко помітили при царському дворі, де він одразу здобув як щирих прихильників, так і непримиренних ворогів. За його гострий язик, дошкульні епіграми і каламбури Бесіки мав чимало клопоту, але виручали знову-таки кмітливість, почуття гумору, вміння залагоджувати конфлікти. Та коли він був викритий як однодумець змовників, які прагнули шляхом повалення Іраклія II повернути Картлійський трон внукові царя-емігранта Вахтанга VI Олександру, для поета настала похмура година. Бесіки, власне, повторив сумну долю батька і був змушений тікати в західну Грузію – Імереті, де тоді царював розумний, вольовий Соломон I, патріотично налаштований, але антагоніст Іраклія. Після смерті останнього поет стає фаворитом молодої цариці – дружини недоумкуватого Давида II і фактично править Імереті. Саме як глава дипломатичної місії Імеретинського царства він відвідує Петербург, а звідси їде в українське місто Кременчук, де знаходиться ставка фельдмаршала Потьомкіна, обговорює з ним перспективи грузинсько-російських відносин. (Цікаво, що приблизно в той же час у Кременчук прибуває й інший грузинський посол, син Іраклія II Міріан, якому Д. Гурамішвілі вручає рукопис своєї збірки «Давитіані». Існує велика ймовірність, що два грузинських поети – Д. Гурамішвілі і Б. Габашвілі – в Кременчуці могли й зустрітися. Про що вони там говорили, ми можемо лише здогадуватись). Через деякий час, слідом за Потьомкінською ставкою, Бесіки перебирається в румунське місто Ясси – та завершити успішно розпочаті переговори йому не судилося; поет раптово захворів і помер. Сучасник і молодший побратим по перу Д. Гурамішвілі Бесаріон Габашвілі раніше за нього назавжди упокоївся в чужій землі, однак лишилися його поезії, осяяні яскравими променями ніжного серця, яке до останнього подиху билося в унісон з серцем багатостраждальної батьківщини. Своєю творчістю він у рідну поезію, де тривалий час панував епос, вніс потужний ліричний струмінь, наситив її щемливо-драматичними мотивами печального кохання.
Бесіки разом з Давидом Гурамішвілі став провісником відродження грузинської поезії, підготував плідне підгрунтя для появи й утвердження грузинського романтизму в особі його найбільших представників Ол. Чавчавадзе, Гр. Орбеліані, Н. Бараташвілі. Ці поети своєю творчістю, по суті, визначили рівень нашої поезії першої половини XIX століття. При всій відмінності у манері письма, образній системі та версифікаційних підходах їх об’єднував непідробний інтерес до політично-соціального та суспільного життя країни.
Грузинський романтизм, який розвивався паралельно з європейським, власне, був дитям тієї політичної ситуації, яка виникла після 1801 року, коли імператор Павло I своїм маніфестом приєднав Східну Грузію до Росії. Знаменитий Георгієвський трактат, який, до речі, від імені царя Іраклія II підписав батько Ол.Чавчавадзе Гарсеван, був розтоптаний. Після низки збройних повстань проти анексії країни (1832 рік) у середовищі інтелігенції визріла політична змова, учасниками якої стали поети-романтики, в тому числі й Ол. Чавчавадзе, він же генерал російської армії, хрещеник самої імператриці Катерини II; Григол Орбеліані, також майбутній генерал, намісник царя на Кавказі, рідний дядько Ніколоза Бараташвілі. Сам юний Тато (так його звали в юності) через вік участі у змові, яка мала за мету «визволення батьківщини», не брав. Після провалу змови Чавчавадзе та Орбеліані заслали в Росію та Польщу, але за «минулі заслуги» невдовзі помилували.
У згаданій трійці уславлених грузинських романтиків Ол.Чавчавадзе був найстарший. У його домівках у Тбілісі та Цінандалі збирались не лише представники грузинської еліти, а й російські та європейські діячі культури. Він – батько двох знаменитих красунь – Ніно та Катерини. В першу був закоханий Г. Орбеліані, в другу – його племін¬ник Н. Бараташвілі. І обидва даремно, без відповіді. Ніно стала дружиною О. Грибоєдова, Катерина – мегрельського володаря Давида Дадіані. І хоча ці поети, як бачимо, були пов’язані між собою і родинними узами, і нещасливим коханням до сестер, найбільше їх ріднила відданість грузинському слову. Вони щиро переймались трагедією батьківщини, яка, втративши державну незалежність, на очах перетворювалась у безправну колонію. Глибока національна туга за минулою славою – спільна визначальна риса грузинського романтизму. Ол.Чавчавадзе – перший його видатний представник. Окрім патріотичної та соціальної тематики, в його творчості знайшли яскраве відображення сексуальні мотиви, культ гедонізму. Традиції, закладені Ол. Чавчавадзе, розвинув Гр. Орбеліані, який створив чудові зразки як патріотичної, так і інтимної лірики, продовживши розпочату попередниками «європеїзацію» грузинського вірша.
Що ж до Н. Бараташвілі, то він – з товариства навіки двадцятивосьмирічних, з когорти Лермонтова, Кітса, Петефі… Його коротка, зовні нічим не примітна біографія ввібрала в себе епохальний біль, вселюдські тривоги й печалі. Народився в благополучній родині. Батько – предводитель тифліського дворянства, чудовий знавець ро¬сійської мови, наближений до царських правителів. Мати – сестра знаменитого поета і генерала, згодом намісника царя на Кавказі Григола Орбеліані. Дитинство і юність минали в колі вельмож, серед красунь, на балах і маскарадах. Мріяв про військову кар’єру, але випадково поламав ногу, став накульгувати, що остаточно перекреслило юнацьку мрію. Дотепник і балагур, душа дружніх бенкетів, у серці він носив незагоєну рану, залишену трагічною поразкою в битві з іранцями великого прапрадіда – царя Іраклія II, яка стала початком кінця грузинської державності.
Вірші писав змалку, щедро роздавав автографи, робив записи в альбомах, а надрукованим не побачив жодного свого рядка. На те були свої причини. Після поразки антиурядової змови грузинської інтелі¬генції 1832 року, якій він усім серцем співчував, видання грузинської періодики припинили, заборонили видавати книжки грузинською мовою. За своє коротке життя він так і не дочекався легалізації грузинської літератури, грузинського книгодрукування. Отже, поет геніального обдарування, якому судилося започаткувати новий етап у рідній поезії, повернути її обличчям до Європи, наситити її ідеями і роздумами, найактуальнішими для свого часу, був змушений просиджувати свої кращі літа в канцеляріях.
Сімнадцятирічний випускник тифліської гімназії, Ніколоз Бараташвілі став чиновником Верховного суду Грузії. Незважаючи на бунтівливу вдачу, він був слухняним і коректним виконавцем, хоча здавався марнотратником життя. Григол Орбеліані згадував, як одного разу начальник влаштував йому несподівану ревізію. Переконавшись, що у Бараташвілі все гаразд, той сказав: «У такому разі бігайте, скільки вашій душі завгодно».
Навряд чи могла приваблювати поета чиновницька переспектива, але, так чи інакше, без державної служби він жити не міг: батько вже кілька років перебував на пенсії, що аж ніяк не забезпечувала знатну князівську родину. Трагічне кохання до цінандальської красуні Катерини, дочки генерала Олександра Чавчавадзе, котра обрала володаря Мегрелії, багатого князя Давида Дадіані, ще більш ускладнило, заплу¬тало і без того нелегке життя Ніколоза Бараташвілі. Тому він одразу погодився їхати за новим призначенням в Гянджу. Там він прослужив заступником начальника повіту всього чотири місяці, бо під час переслідування розбійників застудився і захворів на малярію, а 9 жовтня 1845 року поета не стало.
Лише через тридцять років після передчасної смерті побачила світ збірка його віршів, упорядкована Іллєю Чавчавадзе. Саме він, великий Ілля, будучи студентом Петербурзького університету, отримав дорогоцінний зошит з віршами Бараташвілі з рук самої його Музи – цариці Катерини, яка після кончини чоловіка і скасування мегрельського князівства перебувала у північній столиці в почесному засланні. Вона ж передала своєму молодому однофамільцю дагеротип поета.
Поезії Бараташвілі приголомшили Іллю Чавчавадзе. І свої почуття, збуджені ними, він вилив у чудовій присвяті:
О горе!… Втратили тебе! Яка нещадна смерть!
Хто зна, які скарби сховали ми в могильній млі
Й те серце – море сонячне, любові повне вщерть
І почуттів немовлених – передали землі!
Хто знає, скільки світлих дум з собою ти забрав?
Навіки втрачене гадок тих значення для нас…
І скільки горніх мрій – що врунитись їм час настав, -
Немов підтятий квіт, у серці тім зів’яло враз?
Ти націю осиротив, лишив її саму,
Хто ж нам про радощі повість журбі наперекір?
Ой горе, горе нам! Ти ж бо – щасливий вже тому,
Що з мертвих воскресить навік тебе живий твій вірш.
(Переклад Г. Халимоненка)
Повернувшись на батьківщину, І. Чавчавадзе вирішив негайно видати збірку Бараташвілі. Вірші він здав до друкарні, а дагеротип – у фотоательє для розмноження. І треба ж було саме тієї ночі в ательє фотографа трапитись пожежі, аби знищити той єдиний документальний портрет нещасного юнака.
Ілля Чавчавадзе таки опублікував поетичну спадщину Бараташвілі (вона складається всього з 36 віршів і однієї поеми «Доля Грузії») спочатку в журналі, а потім окремою збіркою. За його ж ініціативою прах поета був перевезений з Гянджі до Тбілісі і похований з почестями в дідубійському пантеоні. У ХХ столітті ще раз потурбували останки великого митця: вдячні нащадки місцем його вічного сну визначили Мтацмінду – обитель визначних письменників і мислителів Грузії.2
Наприкінці 60-х років я з Миколою Вінграновським піднімався на цю Святу гору і розповів йому про три могили Бараташвілі. Українського поета до глибини душі схвилювала ця історія, і він, вражений нею, написав такий вірш:
Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях –
Непохоронене, невбите, –
Мерані, золотий, лети! –
Твоє ім’я, мій тату-світе,
Поете мій. Мій дух святий!
Затятий дух мій із древлини
На пил – не пил, на згин – не згин!..
Блакитні пальці Катерини
І царська ласка трьох могил…
Відомо, що на межі епохальних змін у суспільстві визріває, народжується новий, критичний погляд на історію, на сучасне й майбутнє. ХIХ століття було для Грузії тією межею, за якою почався інший відлік часу – часу існування під владою російської корони. З втратою державності, як правило, спочатку обмежуються, а потім повністю нівелюються національні інтереси країни, що загострює наступальний дух літератури, мобілізує її бойовий потенціал. Цю закономірність зафіксували твори Олександра Чавчавадзе та Григола Орбеліані – блискучих поетів-романтиків, але Бараташвілі, теж романтик, перевершив їх майстерним поєднанням особистого з загальнолюдським, вірніше, наданням загальнолюдському національної форми. Кількісно мала його творча спадщина вражає титанічною внутрішньою енергією і філософською багатоплановістю роздумів, космічними масштабами світобачення, образним розмаїттям, витонченістю форми та інтонаційним багатством. Казковий кінь Ніколоза Бараташвілі Мерані у відчайдушному екстазі мчить просторами Всесвіту, несе непохитну віру в те, що «…ці пориви гордої душі безплідно і марно в світі не минуть», що вони допоможуть нащадкові легше пройти тяжкі дороги.
Як зазначав літературознавець Г. Асатіані, «Бараташвілі зумів поєднати роз’єднані романтиками розум і віру і у відчайдушній боротьбі із сліпим роком побачив сенс та виправдання людського буття».
Вкрай розчарований як у суспільному, так і в особистому житті Ніколоз Бараташвілі зумів піднятися над сучасністю і в невпинному русі вперед побачити запоруку майбутніх звершень і перемог. За висловом одного психолога, його інтимна, філософська, патріотична і пейзажна лірика – це одіссея духу, що прагнув самопізнання.
Ніколоз Бараташвілі став безпосереднім попередником Іллі Чавчавадзе й Акакія Церетелі, провісником народження вже нової реалістичної грузинської літератури.
Той, хто бував у Тбілісі, не міг не помітити в затишному скверику на проспекті Руставелі величного пам’ятника: на п’єдесталі пліч-о-пліч стоять два натхненних співці духовного відродження грузинської нації, два поборники її свободи й не¬залежності – Ілля Чавчавадзе й Акакій Церетелі.
Вони вступили в літературу на початку 60-х років позаминулого століття, коли в суспільстві почали вщухати біль і розчару¬вання, пов’язані з втратою державності Грузії, її політичної та економіч¬ної самостійності. Вже згасли відлуння відчайдуш¬них повстань мтіулів і кахетинців, змови інтелігенції 1832 ро¬ку, внаслідок придушення якої громадська думка країни, зда¬валося, була знищена назавжди. Наче несподіваний поштовх після відгримілих землетрусів, спохитнуло Грузію селянське повстання в Мегрелії 1857 року, жорстоко придушене караль¬ною експедицією царату. Останнє грузинське князівство, фор¬мально ще зберігаючи престол, доживало свої дні. Вже віді¬йшов у інший світ співець минулої слави батьківщини Олек¬сандр Чавчавадзе, в азербайджанській землі спочивав печаль¬ний вершник крилатого коня Мерані Ніколоз Бараташвілі, а його дядько – блискучий поет і хоробрий воїн – генерал Григол Орбеліані продовжував штурм гунібської цитаделі не¬скореного дагестанського імама. В літературі панував повний штиль, ніби й не було фатальних змін у долі народу, наче її колесо не покотилося назад, невпинно й зловісно.
Провісницею важких, рішучих боїв за відновлення приспа¬ної творчої енергії народу стала публі¬кація віршів двох молодих авторів на сторінках березневого номера журналу «Ціскарі» («Вранішня зоря») за 1859 рік. Навряд чи котрийсь з них міг тоді передбачити, що через кілька місяців після цієї заочної зустрічі вони зійдуться як брати в столиці далекої північної країни – Петербурзі, щоб незабаром взяти на себе виняткову відповідальність ватажків національно-визвольної боротьби рідного народу, словом і ді¬лом стати на захист його життєвих інтересів, його культури і традицій.
Покоління грузинських шістдесятників, або «тергдалеульців» (тих, хто напився води з Терека, тобто одержав освіту в Росії), поряд з політичною програмою висувало й суто лі¬тературно-мистецьку програму, яка полягала передусім в утвердженні матеріалістичної естетики, спростуванні патрі¬архально-феодальної ідеології «батьків» – письменників стар¬шого покоління. Боротьбу між «батьками і дітьми», що мала принципове значення для майбутнього грузинської культури взагалі і яку блискуче виграли «діти», очолювали І. Чавчавадзе й А. Церетелі.
Ілля та Акакій – як любовно називають їх грузини – по¬єднані в пам’яті поколінь так само нерозривно, як вони були поєднані в свідомості їхніх сучасників – друзів і недругів. Заснування «Товариства для поширення грамотності серед грузинів», відновлення професійного театру, створення Гру¬зинського драматичного товариства, розвиток національної журналістики і, що найголовніше, збагачення духовної скарб¬ниці народу перлинними зразками поезії та прози – ось скупий і далеко не повний перелік їхніх заслуг перед вітчиз¬ною. Обом їм судилося стати рефор¬маторами літературної мови, основоположниками критичного реалізму в грузинській літературі, видатними громадськими діячами, виразниками дум і сподівань цілого покоління.
За словами Тіціана Табідзе, «без перебільшення можна сказати, що XIX століття в Грузії Ілля Чавчавадзе і вигадав, і створив, і зцементував своєю кров’ю». В його особі гармонійно поєднувався неперевершений талант поета і прозаїка, драматурга і критика, історика й філософа, етнографа і перекладача, юриста й економіста, редактора і видавця, громадського і політичного діяча. Тонкий знавець глибин людської душі, блискучий майстер художніх образів, Ілля Чавчавадзе рішуче вивів грузинську літературу з елітарних салонів і поставив її на службу широким масам. Він створив нев’янучі зразки громадянської й інтимної лірики, соціальної та політичної сатири, психологічної прози. Перлинами вітчизняного красного письменства стали його поеми «Видіння», «Відлюдник», «Розбійник Како», повісті «І це людина?» «Вдова Отарашвілі», «Розповідь жебрака», оповідання «На шибениці», «Ніколоз Госташабішвілі».
Виняткове значення для Грузії XIX століття мала громадська і політична діяльність Іллі Чавчавадзе. Засновані і редаговані ним у різні часи журнали та газети «Сакартвелос моамбе», «Дроеба», «Іверія» піднесли на новий щабель грузинську демократичну думку. Тому для нас І. Чавчавадзе набагато більше, ніж геніальний письменник, бо його могутній талант, його колосальна духовна енергія були спрямовані не тільки на втілення художніх задумів, а й на безліч щоденних справ, повсякденних турбот країни і нації, які він вирішував з гідністю справді державного мужа.
«Завжди і скрізь я, Грузіє, з тобою!» – кинутий ним у поемі «Видіння» клич став гаслом усього його життя, яке було обірване рукою найманого вбивці. Згодом Г. Табідзе напише: «Коли в Ціцамурі вбили Іллю, тоді епоха скінчилась велика…» І, справді, для Грузії XIX століття скінчилось саме в день убивства І. Чавчавадзе, 30 серпня 1907 року.
Акакій Церетелі, переживши свого побратима на вісім років, по суті, довершив ту епоху. Вершиною поетичного мистецтва Акакій вважав уміння знаходити слова, звучання і значення яких рівноцінні. Інколи навіть здається, що слово в нього виконує не лише свою первинну функцію, а й функцію обрядову: воно звучить то як величання, то як молитва, то як прокляття. У його поезіях звичайні, на перший погляд, слова якимось дивним, незбагнен¬ним чином відновлюють утрачені зв’язки між людськими по¬чуттями і речами, між людською особистістю і природою. (Ця дуже важлива риса стилю великого грузинського поета, на жаль, майже зовсім втрачається в перекладах!)
Літературознавці давно звернули увагу на те, що вірші про кохання А. Церетелі здебільшого мають двояке про¬читання. «Величавість поетових пристрастей створює таке враження, що він любить батьківщину, як кохану, а кохану, як батьків¬щину» (Т. Чіладзе). Саме через це часом важко, майже неможливо провести чітку межу між інтимними і патріотичними почуттями автора, нерідко оповитими алегорич¬ним серпанком, а від цього вірші стають ще таємничіші, емо¬ційний вплив їх набагато сильніший. Ця своєрідна риса поезії А. Церетелі почала вимальовуватися вже в перших поетичних спробах і, поступово увиразнюючись, досягла своєї вершини в кінці 70-х – на початку 80-х років, тому навіть професіонали не завжди можуть визначити – зразком інтимної чи пат¬ріотичної лірики є той чи той його вірш.
Назвемо лише деякі з шедеврів інтимної лірики А. Церетелі: «Ти, голівонько безщасна...», «Половина літ моїх давно сплив¬ла...», «Вгору і вгору», «Імеретинська пісня», «Пісня пісень», «Кохання–дар життя розквітлий...», «В юності жадав любо¬ві...», «Що горіти неспроможне...».
Окремо треба сказати про «Світанок» – справжній гімн вітчизні, сповнений ніжної любові до її «бірюзового неба і смарагдової землі»; він схожий на знамените грузинське вино «Атенурі», надзвичайно тонкий букет якого втрачається при незначному транспортуванні; досить перелити його в іншу посудину, як воно змінює колір і смак.
Увесь зітканий з трепету і благоговіння, «Світанок» теж майже не піддається «транспортуванню». Здається, при спробі озвучування іншою мовою відбувається деформація тропів, порушується звукова організація, художня цілісність твору.
Кажуть, Карл Брюллов у зеніті своєї творчої зрілості якось вигукнув: «А тепер я можу розмалювати і склепіння неба». Мабуть, щось подібне міг би сказати й А. Церетелі, по¬ставивши останню крапку в кінці «Світанку».
(Здається, О. Довженко говорив, що мріє зняти такий фільм, що немовби сам з’явився, наче плід на дереві. З мрією режисера можна порівняти «Суліко», – чи не найпопулярніший твір грузинської поезії, що став ще за життя автора народною піснею).
Нейтрального мистецтва не буває. На ньому завжди по¬значається час, воно – продукт епохи; і хоче автор того чи ні, він усе ж таки відбиває певну тенденцію. Тенденційність творчості Церетелі полягала передусім у демократичній відкритості й на¬родності, у відстоюванні інтересів простого люду, його волі. В по¬няття «воля» письменник вкладав соціально-політичне відро¬дження нації і боротьбу за досягнення цієї мети.
Оскільки світ для Акакія завжди конкретний, з його реальними ознаками, болями й тривогами, світлом і тінню, в його творчості – чи то поезія, проза, чи публіцистика – сама дійсність, повсякденність підносяться до рівня символу. А сам символ – строгий і лаконічний, як грузинський храм на шпилі гір, яскравий, як полудневе сонце в долині Ріоні.
Хоча в найкращих своїх проявах музу Акакія Церетелі можна однозначно трактувати як ліричну, але його творчість в цілому – це драма, що вмістила в собі і шалені бурі мину¬лого, і трагічні реалії сучасності.
Дивишся на фотографії Акакія Церетелі, на погруддя, ви¬ліплене Якобом Ніколадзе з натури, що споглядає нас із скверика Тбіліського театру опери та балету, і ловиш себе на думці: було в ньому щось від пророка, і не тільки в тво¬рах, а й у зовнішності.
В останні роки життя поета розбив параліч, і, хоч здоров’я вдалося відновити, невелика вада все ж таки лишилася: він не міг вільно нахиляти голову. Так і ходив – з високо підня¬тою головою. Біблейські очі, олімпійське чоло і густа сива борода надавали йому справді божественного вигляду...
Уже на смертному ложі Акакій Церетелі з притаманним йому гумором сказав одному знайомому ветеринарові: «Я все життя працював, як віл, і якщо хтось зможе мене вилікувати, то лише ти!» Щодо невтомної праці, то він не перебільшував: 15-томне академічне зібрання творів А. Церетелі – підтвердження цього.
До іншої знаменитої трійки грузинської літератури ХIX століття (після романтиків Ол. Чавчавадзе, Г. Орбеліані, Н. Бараташвілі) разом з І. Чавчавадзе і А. Церетелі належить Важа Пшавела – унікальна постать не лише в нашій, а й у світовій культурі. Побутує легенда, начебто І. Чавчавадзе, на той час редактор газети «Іверія», прочитавши вірші молодого поета-горця, вигукнув: «Ми, старі, повинні відкласти перо і поступитися дорогою Важі». Саме Іллі приписується й інший вислів про те, що у нас після Руставелі ще не було наділеного таким талантом поета. Народ свою власну думку вклав у вуста найбільш шанованого і авторитетного письменника, щоб вона не викликала ніякого заперечення. І дарма: заперечень не було, немає і бути не може.
Важа Пшавела народився в лоні величної природи пшавських гір, виростав у патріархальному, незайманому урбаністичною цивілізацією середовищі, подібно героєві своєї поеми «Змієїд» Міндії, чудово розуміючи мову рослин, птахів і звірів. Учився в Горійській та Телавській семінаріях, працював викладачем. Був вільним слухачем юридичного факультету Петербурзького університету. У 1888 році 28-річний Важа Пшавела назавжди повертається до свого рідного села Чаргалі і живе життям звичайного горця: оре, сіє, полює, утримує велику родину. Його мудрі та мужні поезії переважно пишуться або прямо у полі, або при світлі каганця. Є свідчення про те, як він раптом кидав свою важку буденну роботу, хапався за перо й папірець і занурювався у дивовижний світ власної фантазії. Як наголошував відомий грузинський літературознавець Г. Кікодзе, «Важа в своїй поезії дав синтез двох віддалених одна від одної соціально-культурних формацій, перша з яких належить майже праісторичній добі, а друга – останній стадії розвитку людства. В його творчості органічно злилися відчуття світанку й сутінків, наївної юності та зрілої мужності людства. Деякі з його героїв схожі на щасливих дітей, деякі – на замислених мудреців, у яких чола зморщені від мученицьких сумнівів».
Справді, творчість Важі Пшавели бере початок з різних культурних прошарків – від язичництва до християнства. Його поетична мова містить чимало підтекстів, насичених загальнолюдськими і вічно актуальними проблемами. А взагалі Важа писав на колоритному пшавському діалекті, що надавало і надає особливої чарівності його рядкам. Щоправда, в цій справі поет мав серйозних опонентів, яким не подобалась така, начебто, легковажність. Ніхто інший, як сам А. Церетелі, дуже високо цінуючи талант свого молодшого побратима, піддав ніщивній критиці захоплення Важі діалектизмами. Однак час довів, що й корифеї можуть помилятися.
Важа Пшавела був одержимий прагненням пізнати рушійні сили природи, її «таємну мову», і йому таки вдалося у довершеній формі показати єдність «землі» й «неба» – реалістичного й романтичного. І ще одне: саме він, Важа Пшавела, створив у Х1Х столітті багатопланову, глибоко філософську і водночас національну епопею. Це всесвітньо відомі його поеми «Гість і господар», «Алуда Кетелаурі», «Змієїд», «Бахтріоні» та інші.
Помер Важа Пшавела влітку 1915 року від сибирської виразки у тбіліському шпиталі, коли йому було всього 55 років. Поета спочатку поховали в Дідубійському пантеоні, а через деякий час його прах перенесли на Мтацмінду.3
Акакій і Важа були ще живі, коли в Кутаїсі утворилась літературна корпорація грузинських символістів (П. Яшвілі, Т. Табідзе, К. Надірадзе, Г. Леонідзе та інші), які об’єднувались навколо альманаху «Блакитні роги» (перший номер видання побачив світ 28 лютого 1916 року). Автором естетичного маніфесту блакитнорогівців виступив організатор корпорації і редактор альманаху П. Яшвілі, який, поділяючи ідеалістсько-суб’єктивістську філософію, суворо розкритикував сучасний реалізм і утилітаризм, мовний натуралізм, закликав до оновлення грузинського вірша шляхом формалістських пошуків, освоєння модерністської теорії та практики.
Європейська орієнтація грузинської літератури, як уже зазначалося, була явищем зовсім не новим. Ще в кінці ХIX століття в часописах «Квалі» та «Моамбе» з’явились переклади творів Едгара По, Гауптмана, Метерлінка та інших, якими захоплено зачитувалась творча молодь.
Для блакитнорогівців же головними кумирами стали Верлен, Бодлер, Малларме, Рембо. «Важа Пшавела був останнім грузинським поетом, який вичерпав можливості рідного лона. В майбутньому так само, як не народиться другий Кахабері (грузинський національний герой), не народиться другий Важа Пшавела… Місія «Рогів» – вирівняти грузинську поезію за світовим радіусом», – зауважував Т. Табідзе.
Грузинський модернізм на шляху свого розвитку випробував усі його різновиди: імпресіонізм, експресіонізм, дадаїзм, футуризм, але на чолі всіх йшли саме блакитнорогівці, які вперше сформувались як літературна школа, і свій експеримент – зростити на національному грунті європейське древо поезії – завершили успішно.
На жаль, життя багатьох з них закінчилось трагічно, бо вони стали жертвами «піднесення Каїнової душі» (вислів І. Абашадзе) в Грузії. Особливо вражаючою є історія П. Яшвілі і Т. Табідзе, цих «сіамських братів» у грузинській поезії (вислів Тіціана), яка давно вже стала хвилюючою легендою, високим зразком чоловічої дружби, лицарської відданості поетичному слову.
П. Яшвілі, якого у найширших інтелігентських колах країни любили за відкритість і яскравий талант, одного літнього вечора 1937 року з мисливської рушниці застрелився на другому поверсі Спілки письменників Грузії, коли на першому йшли збори. Багатьом було невтямки, що викликало такий відчадушний крок зовні цілком благополучної людини, котра свого часу щиро сприйняла Радянську владу (щоправда, перші сумніви щодо її повного благородства з’явились, коли розстріляли його рідного брата за участь в антибільшовицькому повстанні 1924 року). Незважаючи на цю пекельну рану, поет мав чимало друзів серед республіканського керівництва, які останнім часом почали непомітно зникати. І це позначилося на особистому житті Паоло – його без кінця тягали по кабінетах НКВС, допитували, вимагали не лише свідчень, а й наклепів на товаришів. Самолюбство поета було вкрай принижене – його сприймали як малодушну людину, котра задля порятунку власного життя здатна зрадити інших. Та помилилися: П. Яшвілі обрав останню форму протесту. Тим самим він, певне, хотів застерегти й інших, аби не йшли на змову зі своєю совістю.
Чи міг він тоді, натискуючи на курок, припустити, що постріл під дахом письменницького палацу прирече на загибель його найближчого і найвідданішого друга Т. Табідзе?
Самогубство Паоло партійне керівництво республіки сприйняло як нахабний виклик, гідний публічного осуду. І доручили це зробити саме Тіціанові. Той категорично відмовився. Через декілька днів Т. Табідзе запросили до «чорного ворона» – і більше ніхто ніколи його не бачив. Разом з Паоло він став легендою грузинської поезії ХХ сторіччя, її безстрашним лицарем, хвилюючим символом дружби й братерства поетів.
Досі ще не встановлено (і невідомо, чи вдасться це встановити коли-небудь) місце й обставини загибелі поета. Версії про те, що його було розстріляно в Тбілісі невдовзі після арешту або вбито конвоїром по дорозі на північ, не підтверджені документально.
Після самогубства П. Яшвілі Тіціан реально бачив нагострену косу досі незримого переслідувача. 8 жовтня 1937 року президія Спілки письменників Грузії одноголосно виключила його зі своїх лав як особу, що тісно була пов’язана з викритими ворогами народу. Від нього відреклися ті, хто мусив би заступитися за свого побратима по перу.
Буквально за два тижні до виключення із Спілки, 23 вересня, Тіціан написав один із своїх останніх віршів – «Перенесення праху Важі Пшавели на Мтацмінду», в якому ніби аж заздрить великому предтечі:
Збулась його мрія, він подолав
Могильну щілину і побачив вкупі
І Церетелі, і Чавчавадзе…
(Підрядковий переклад)
Самого ж Тіціана змусили піти з життя у розквіті сил, позбавивши могили взагалі, не лише на Мтацмінді.
Колись молодого І. Драча його грузинські друзі водили по Мтацміндському пантеону і розпові¬дали, чому там немає могили Тіціана. Гостя схвилював образ поета з нерозлучною гвоздикою у лацкані піджака. «Лист до Тіціана Табідзе» – підтвердження тому:
Бажан і Заболоцький з тобою на храм Алавердоба
В тридцять шостому їдуть, а я з пелюшок тобі, брате, кричу:
«В тебе місячний профіль! В тебе зоряна горда подоба!
Кинь мені через ущелину свою зоряну опанчу!»
Гвоздику мені ти кидаєш. Гвіздком вона в мене вбита.
У тому гнідому галопі губами гвоздику ловлю.
У сонячних водоспадах кипить перед нами битва –
Гвоздикою я воюю, як безмір, тебе люблю…
Влада, знищивши Тіціана, прямо не зачепила Галактіона Табідзе, двоюрідного брата Тіціана, найбільшого поета Грузії ХХ сторіччя, придумавши для нього «оригінальне покарання»: десь у таборах закатували вірну супутницю Галактіонового життя – Ольгу Окуджаву, ніжну, мрійливу жінку, яка дихала й існувала поезіями свого геніального чоловіка (О. Окуджава – рідна тітка Б. Окуджави, батько якого також був страчений; сам Булат з матір’ю випробував усі жахи заслання, внаслідок якого й став «співцем Арбату», загубленою душею грузинської літератури). Арешт дружини був своєрідним попередженням для Галактіона – тримати язик за зубами, а коли говорити, то лише «во славу» та «в ім’я»… Грузинський поет В. Джавахадзе, редактор останнього прижиттєвого видання однотомника Г. Табідзе, написав надзвичайно цікаве дослідження «Незнайомий». Автор роками працював в архіві класика, вивчав його рукописи, щоденники, малюнки, листування. Вийшла вражаюча розповідь про тривожну, беззахисну і раниму душу людини, яка жила справжнім життям лише у віршах, у феєрічній уяві своїй.
В імені Галактіона Табідзе неодмінно чується відгомін шаленого лету незагнузданих синіх коней, які люто мчать долами і роздолами, шарудіння стрімкого вітру, що лине з листям з висоти, колінопоклонна молитва за сонцелику Божу Матір і недосяжну красуню Мері, а його рядки випромінюють далеке сяйво дивовижного мтацмінд¬ського місяця і фіалкового снігу, що завія мете з мосту. В свідомості народу він живе як божественне уособлення поетичної душі Грузії, її ясночолий паладін, який випестував досі небачений феєричний світ музики і слова, проклавши кришталевий місток між невмирущою класичною спадщиною і модерновою сучасністю. Саме він – Галактіон Табідзе – став одним з найбільших реформаторів грузинського вірша після Шота Руставелі, Давида Гурамішвілі, Іллі Чавчавадзе і Акакія Церетелі. Творчо засвоївши їхні найвищі досягнення, сягнувши вершин професійної майстерності, він зумів вдихнути нове дихання в рідну просодію, виробити власний, неповторний мелос, вибудувати сповнене ніжності й краси метафоричне царство найтонших людських почуттів. Ліричною історією Грузії першої половини XX століття назвав поетичну спадщину Галактіона Табідзе один із наших критиків і, думаю, що він був правий.
Поезія Галактіона, за його ж метафорою, – «дзвіниця в пустелі небес», де янголи б’ють у дзвони і «сумують через грішні руки, сховані гріхи, таємну зраду, ніжних нігтів довгі іриси».
Епохальним явищем у грузинській літературі XX століття став вихід у 1919 році збірки Галактіона Табідзе «GRANE AUX FLEURS ARTISTIQUES» («Артистичні квіти»), з якої автор і постав одноосібним володарем власного парнасу, з якого відкривалися ще не бачені досі обрії нового поетичного ландшафту, чулися наче знайомі, але водночас зовсім несподівані, унікальні голоси. Саме з «Артистичних квітів» починається справжня історія новітньої грузинської поезії, і Галактіон Табідзе – один з найвидатніших її фундаторів.
Народився майбутній златоуст у родині священика (який був і сільським учителем) Василя Табідзе, якого ніколи не бачив. Батько помер до народження сина, і весь тягар його виховання ліг на плечі матері. Вчився в Кутаїській гімназії, в тифліській духовній семінарії, на режисерських курсах у Москві. Поезією захопився ще з дитинства. Обожнював Акакія Церетелі, захоплювався французькими символістами. 1908 року сімнадцятирічним опублі¬кував перші поезії, а через шість років видав першу збірку віршів.
Волею долі Галактіон Табідзе, єдиний серед грузинських письменників, став безпосереднім свідком лютневої і жовтневої революцій 1917 року в Москві та Петербурзі і в своїх поезіях з великим внутрішнім хвилюванням, тривогою й водночас з непідробною художньою правдивістю відобразив драматичну напруженість того часу. Як представник малочисленого народу, гнобленого як соціально, так і національно, Галактіон, можливо, справді покладав надії на революцію з її гаслами про рівність, братерство, республіку, однак ейфорія тривала недовго, що й видно з його подальших творів. В одному з них він прямо і сказав: «Є Грузія, але це – не Грузія!» Втім, явним опозиціонером він не став (а хто в ті часи був на таке здатен, коли навіть цілком лояльних до режиму митців відправляли на страту чи у кращому випадку до ГУЛАГу?) і, будучи найтоншим ліриком, писав і публіцистичні вірші-одноденки, рятувався, як умів.
У далеких сімдесятих мені довелось ночувати в домі Галактіона Табідзе в його рідному селі Чквіші прямо на березі Ріоні, прозваної давніми греками Фазисом. Племінник поета професор Нодар Табідзе, мій викладач у Тбіліському університеті (в пам’ять батька якого поет відпустив бороду і носив до кінця життя), запросив туди, аби я вдихнув повітря тих легендарних околиць, де на початку двадцятого століття босоногими хлопчиками бігали два майбутніх титани рідної поезії – двоюрідні брати Галактіон і Тіціан Табідзе. Пам’ятаю, як у сільській тиші довго не міг заснути, бо весь час увижалися давноминулі тіні тих двох шибайголів, доросле життя яких було сповнене гіркотою розчарувань і позначене трагічним фіналом: у момент тяжкої душевної кризи «Кавалер ордена самотності» (вислів Т. Табідзе) Галактіон сам наклав на себе руки 17 травня 1959 року, вистрибнувши з четвертого поверху лікарні, а Тіціана, як уже мовилося, знищила немилосердна чорна хвиля тридцять сьомого.
Галактіон, як і обожнюваний ним Акакій Церетелі, ніколи не обіймав офіційних посад, не був службовцем у справжньому розумінні цього слова. Сам поет писав: «Працював у журналах та газетах, але за покликанням залишався поетом. Моєю трибуною була поезія, і я ніколи не полишав цієї трибуни і не міняв її на якусь іншу службу…». І, справді, на початку 20-х років він недовго редагував журнал «Ломісі», сам видавав «Журнал Галактіона Табідзе», був одним із засновників журналу «Мнатобі» – головного друкованого органу грузинських письменників. У 43-44 роках у газеті «Комуністі» завідував відділом листів, де, в основному, підбирав до друку фронтову поезію. Ще він деякий час, зрозуміло, на громадських засадах очолював секцію поезії Спілки письменників Грузії. Взагалі ж він, як свідчив і сам, залишався трубадуром, самовідданим служителем муз, для якого найвищий ідеал – досконале слово, яке було спочатку і яке було Богом.
Ще на початку двадцятих років тифліська богема віддала Галактіонові пальму першості, назвавши його королем поетів. І хоча пізніше він був удостоєний звання народного поета і дійсного члена Академії наук Грузії, той неофіційний титул йому був наймиліший, адже гонорові колеги таку щедрість, як правило, виявлять надзвичайно рідко і лише тоді, коли в номінанта наявність геніальності більше, ніж очевидна.
У кінці життя поет написав один короткий вірш, в якому перераховуються найпопулярніші назви грузинських фортець, храмів, річок і поетів. При його читанні залишається враження недомовленості, ніби автор навмисне обриває фразу, не додає рими, а рима напрошується сама по собі. І вона звучить так – «Галактіоні» (грузинська форма написання імені поета).
Які премилі, батьківщино,
Твої Кура і Ріоні,
Шота, Ілля, Акакій, Важа…
Галактіоні.
Це останнє слово ставить все на свої місця, адже стає зрозуміло: Галактіон Табід¬зе чітко усвідомлював виняткове значення своєї поезії та її місце в грузинській історії.4
«Я щаслива людина, бо на своїй батьківщині не потребую паспорту, грошей і готелю», – нерідко повторював народний поет Грузії Г. Леонідзе. Він не перебільшував, бо був справді загальним улюбленцем, справжнім уособленням грузина. Гогла, як його з любов’ю називали, прийшов у рідну літературу з благословіння Важа Пшавели, який присвятив юному поетові один з своїх останніх віршів. Адресат не те що не підвів, а й став яскравим і натхненним продовжувачем справи свого наставника. У молоді літа Г. Леонідзе належав до «блакитних рогів», захоплювався символізмом, хоча в його поезіях передовсім нуртував дух могутнього грузинського романтизму (грузинський символізм взагалі, як мені видається, хоч і визнавав теоретичні засади цієї модернової течії, по суті своїй був явищем національним, грузинським і лише за деякими зовнішніми аксесуарами нагадував його). У міру архаїзована лексика, оригінальні словотвори, несподівані мовні звороти, розкішні метафори, напружена ритміка, неповторні інтонації робили поезії Г. Леонідзе пізнаваними одразу, надаючи їм особливого шарму. Навіть у панегіричній поемі про Сталіна він умудрився дати шедевральні зразки потужної метафоричності.
Георгій Леонідзе був першим великим грузинським поетом, якого я в житті побачив. Він ішов вечірнім проспектом Руставелі повільною, але впевненою ходою. Серед натовпу вирізнялася його могутня статура, яку легко було впізнати навіть ззаду. Я непомітною тінню слідував за ним майже цілий квартал, аж поки він не зайшов у під’їзд власного будинку. Хоч якою великою була спокуса, я так і не наважився підійти і зізнатися у палкій любові до його творчості. А вдруге я бачив його вже… в труні. Помер Георгій Леонідзе в день смерті свого хрещеного батька в літературі Важі Пшавели 9 серпня 1966 року і похований неподалік від нього на Мтацміндському пантеоні.
Серед тих, хто залишив глибокий і незабутній слід у грузинській літературі, безперечно, є Терентій Гранелі, один з найсумніших і найтрагічніших поетів XX століття. Життя його було коротке, злиденне і невлаштоване, не мав ні даху над головою, ні шеляга в кишені. «Ані життя. Ані смерть. А щось інше!» – проголосив поет і пошукові цього «чогось іншого» присвятив свою печальну і щемливу поезію. Його біографія сповнена дивацтвами, незрозумілими і чужими для звичайних людей. Був відлюдкуватим мрійником, часто ночував на кладовищах, тихо і самотньо супроводжував жалібні процесії незнайомих небіжчиків, творив у тривожному очікуванні неминучої загибелі. Справжнє прізвище Гранелі – Квірквелія, псевдонім же, за свідченням його сестри, походить від латинського слова «granum» – зернятко. Поет, хоча й знав собі ціну і не зовсім безпідставно рівнявся з Галактіоном, вважав, що він також маленьке зернятко, крихітна часточка великого Всесвіту. Останні чотири роки життя Терентій Гранелі провів у лікарні душевнохворих і помер у тридцятисемирічному віці, вписавши в історію грузинської літератури надзвичайно яскраву, містично-феєричну сторінку.
Своєрідними предтечами цілої когорти першорядних грузинських поетів, які вступили у рідну літературу на початку минулого століття, можна вважати О. Абашелі, С. Шаншіашвілі і Й. Гришашвілі, митців з різними естетичними уподобаннями, світоглядними засадами, манерою письма, зрештою, й творчими можливостями, але об’єд¬наних прагненням відстоювати інтереси вітчизни, бути самовідданими служителями Євтерпи. Особливо вагомою є роль Й. Гришашвілі в розвитку грузинської ліричної поезії, наповнення її еротичними та урбаністичними мотивами.
У 20-30-х роках найактивніше ядро грузинської поезії утворили А. Мірцхулава, С. Чіковані, К. Каладзе, І. Мосашвілі, Д. Гачечіладзе, І. Абашідзе, Г. Абашідзе, Р. Маргіані, Й. Нонешвілі, які ще до початку Другої світової війни досягли високого рівня професійної майстерності і, незважаючи на належність до різних літературних течій і вікову різницю, сприяли піднесенню культури поетичного письма, розширенню ідейно-тематичних обріїв рідної літератури і аж до самого кінця днів своїх залишалися в її незаперечних лідерах.
На жаль, у боротьбі з фашизмом загинули талановиті молоді поети М. Геловані, В. Убілава, Г. Напетварідзе, Важіка Пховелі, С. Ісіані, жертвою невиліковного на той час туберкульозу став двадцятисемирічний Л. Асатіані, від банальної застуди помер О. Саджая. Їх усіх чекало блискуче творче майбутнє, але й та невеличка за обсягом поетична спадщина, яку вони залишили, є неоціненним надбанням нашої духовної культури, як і твори поетів наступної генерації М. Лебанідзе, О. Челідзе, Л. Сулаберідзе, Х. Берулава, М. Квлівідзе та інших, котрим вдалося сповна реалізувати себе.
Серед грузинських поетів ХХ сторіччя чи не найпопулярнішим за межами батьківщини є вже згадуваний С. Чіковані. І це має своє пояснення. По-перше, як свідчать сучасники, С. Чіковані був надзвичайно комунікабельною людиною, завдяки чому мав безліч друзів у різних куточках світу. Його оселя в Тбілісі була скоріше штаб-квартирою, координаційним центром духовних зв’язків Грузії. По-друге, поезії С. Чіковані надзвичайно метафоричні й предметні, що дає змогу досить точно і без значних втрат їх перекласти. Він умів невимушено й природно поєднувати у своїх віршах живописний малюнок і музичний орнамент, про що говорив і сам: «…помірне вторгнення в поезію якостей живопису і музики не є великим гріхом… Я завжди був за розширення рамок ліричної форми і відстоював необхідність вторгнення елементів високої прози в поезію. Зрозуміло, якості інших мистецтв повинні входити в ліричну поезію так, щоб вони перетворювались у мову поезії, і в цьому розумінні не повинні бути повтореннями мови музики чи живопису».
Симон Чіковані був невтомним мандрівником, спраглим відкривачем нових художніх материків, допитливим критиком і дослідником історії культури у широкому розумінні цього слова. Його особистими друзями були Б. Пастернак і М. Заболоцький, Е. Чаренц і С. Вургун, Й. Бехер і Ю. Тувiм і багато інших видатних поетів.5
С. Чіковані пройшов складний життєвий і творчий шлях. Учився в Кутаїському реальному училищі, де й почав віршувати. У 1922 році, по його закінченні, він вступає до столичного університету і з головою поринає в літературні справи. Кумирами молодого поета стають В. Хлєбніков і В. Маяковський. Заум і футуризм полонять серце С. Чіковані, і він стає лідером грузинського Лівого фронту. Разом зі своїми однодумцями Б. Жгенті, Н. Шенгелая і Н. Чачавою він засновує футуристичний журнал «H SO» і цілих п’ять років віддає ультрамодерновим поетичним вправам, про які пізніше згадуватиме з іронією.Справжня зрілість прийшла на початку 30-х років, а на початку Другої світової війни він уже був визнаним майстром грузинського вірша. Певний час С. Чіковані очолював Спілку письменників Грузії, був талановитим організатором літературного процесу.
С. Чіковані подав нам високий зразок самовідданого, безкорисливого служіння музі й рідному слову. Навіть тоді, коли волею невблаганної долі 60-річний поет повністю втратив зір, він не припинив творчої діяльності і свої вистраждані рядки диктував дружині Мариці. Так народилися його останні поетичні збірки «Гянджинський зошит» і «Залишаю тобі книжку». Сама ж дружина пережила чоловіка всього на кілька років. За словами М. Бажана, «вмираючи, вона залишила заповіт, і рідні виконали його. Після кремації її попіл розсипали на могилі коханого. В квітах Грузії, що й нині яскравіють на Симоновій могилі, в кожній їхній пелюстці є частина Марики. Вони не розлучились».
Досі з глибокою вдячністю згадує редактора журналу «Мнатобі» С. Чіковані ціле покоління грузинських письменників, творчі дебюти яких відбувалися на сторінках згаданого часопису з благословіння привітного й уважного редактора. Саме С. Чіковані одного літнього вечора 1945 року привів до Спілки письменників Грузії двадцятирічну Ану Каландадзе, яка перед багатолюдною аудиторією прочитала зворушливі, сповнені первозданного трепету і мелодійності вірші. Присутні – серед них живі класики нашої літератури – просили читати ще і ще.
Кажуть, що то було свято неповторне: нарешті в багатовіковій грузинській поезії зазвучав жіночий голос, гідний і співзвучний голосам великих попередників. Минуло шістдесят років з того вікопомного дня, і творчість Ани Каландадзе стала часткою мистецької скарбниці грузинського народу. Вірші Ани – так, без прізвища, називають її, на знак особливої любові і поваги, як-от: Ілля, Акакій, Важа, Галактіон, – сповідальні, інтимні, тихі. Вони – наче молитва й заклинання. З них повіває вітерцем стародавніх грузинських фортець і храмів, сторінок літописів і манускриптів. Історизм, одна з важливих рис усієї грузинської поезії, яскраво проступає в творчості поетеси. Вона не пояснює, а пробує разом з нами проникнути в сутність явищ і речей, збагнути їх діалектичну єдність, дивується нескінченній красі природи, польоту сонечка, шелесту листя платанів і шовковиць, таємничому окресленню рідних грузинських літер. Вірші Ани вільні від штучності, претензійності, зайвих псевдообразних оздоб. Для неї головне – чистота почуттів, непідробність інтонацій і, звичайно ж, точність слова і думки. Все це разом визначає форму творів, які традиційні лише графічно. Автор намагається створити певний «локальний космос», «мікровсесвіт» багатогранного інтелектуального життя, зосереджуючи увагу при цьому на емоційних подробицях. Ностальгійна печаль за героїчним минулим народу сусідує з мажорною піднесеністю, з передчуттям щасливої миті відкриття нових, ще не пізнаних можливостей власної душі. Лише в її нетрях, глибинних пластах підсвідомості нуртує нестримне джерело натхнення, жага одкровення і самовдосконалення. Три параметри визначають сенс створеного поетесою: ритм, звучання і значення. Гармонійна триєдність цих понять досягається досить часто і, власне, є запорукою читацької прихильності.
На мій погляд, поезія Ани Каландадзе – успішна спроба повернути людині втрачену «божественність», глянути на саму себе зважено, наче зсередини, і в цьому автор виявляє безпосередню близькість з творцями епохи Відродження.
Складається враження, що Ана Каландадзе не творить поезій, а лише звільняє їх від пут власної душі. Так, як у Т. Табідзе: «Не я пишу цей вірш, вірш пише сам мене». А далі – межа, за якою може настати вперте мовчання, бо хист мовчати – не менший від хисту говорити. Поетеса віртуозно володіє мовою. Можна сказати, що головний герой її творів – грузинське слово, трохи навіть архаїчне, але з філігранною майстерністю осучаснене. Академік О. Потебня вважав поезію явищем мови або особливою формою мовлення. Гадаю, Ана Каландадзе поділяє цю думку визначного вченого, спадщину якого за родом занять не може не знати (вона за фахом – мовознавець). Однак не фах, а високий поетичний талант, індивідуальне світосприймання, глибина почуттів забезпечують їй заслужену любов і популярність у Грузії.
В середині минулого століття в грузинській літературі, яка від тоталітарного режиму зазнала непоправних утрат, відчувався значний вакуум, внутрішній застій, більше того – духовна криза. Громадянська позиція автора, художня правда твору, щирість емоцій і переживань у переважній більшості випадків були замінені фальшивою бравадою, дріб’язковістю тем, пустослів’ям. І лише в кінці 50-х, завдяки короткочасній політичній «відлизі», групі молодих талановитих літераторів вдалося здійснити справжній прорив з тієї задушливої атмосфери. На небосхилі вітчизняної поезії яскравими зірками спалахнули імена М. Мачаваріані, А. Сулакаурі, Ш. Нішніанідзе, братів Т. і О. Чіладзе, Д. Чарквіані, Т. Чантурія, В. Джавахадзе, З. Болквадзе, Г. Гегечкорі, М. Потсхішвілі та інших, які не тільки повернули колишній блиск і привабливість грузинському віршу, а й наповнили його яскравою образністю, глибокими роздумами над складними проблемами сучасності. Поколінню грузинських «шістдесятників» вдалося знову привернути увагу громадськості до поезії, оживити інтерес до розвою літературного процесу в цілому.
Вийшло так, що «шістдесятники» своїми яскраво-громадянськими творами мимоволі, того не бажаючи, дещо затьмарили позначені асоціаціями, підтекстами, натяками поезії тих, хто утверджувався в красному письменстві у так званий застійний і передперебудовчий час (Назву декого з них: Л. Стуруа, Б. Харанаулі, М. Ціклаурі, Г. Алхазішвілі, Д. Пховелі, Р. Каландія, З. Молашхіа, В. Харчі¬лава, Г. Одішарія та інші). Подібна медитаційна лірика вимагала значного інтелектуального рівня читача, його вміння сприймати в цілому логічний зв’язок між художніми образами. Такий підхід до творчості був не самоціллю, не даниною моди, не інтелектуальним кокетуванням, а загостреною потребою глибокого пізнання і своєрідного відображення сучасності, художнього аналізу явищ. Експерименти торкнулися передусім форми вірша, адже більшість молодих авторів відмовилась від рими і звернулась до верлібру.
Звичайно, не молоді грузинські поети були його відкривачами. Ще Анрі Барбюс зауважив, що сучасний вільний вірш є новою формою вже давно. Йдеться в основному про посилену інтонаційність і потяг до поліритмії як способу уникнути штампів.
Поетам, які вступили в літературу в період складний і суперечливий, коли понад усе ставилася кон’юнктура і відкидалася будь-яка смілива спроба сказати відверту правду «про час і про себе», було нелегко залишитися на чесних позиціях. І якщо їм це вдалося, то насамперед завдяки глибокому розумінню ролі поетичного слова в житті суспільства, вірності тим національним та загальнолюдським ідеалам, яким завжди слугувала грузинська поезія.
Кінець ХХ століття разом з омріяною свободою і державною незалежністю, яку грузинський народ виборював на чолі з поетами Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, приніс нам нав’язані зовні етноконфлікти та громадянську війну і, як результат, втрату територіальної цілісності, економіч¬ну скруту, широкомасштабну соці¬ально-політичну кризу. Жертвами політичних інтриг і військового путчу стали обидва герої – і Мераб, і Звіад.
Так уже вийшло: слава дисидента і політичного діяча випередила славу поета і вченого Звіада Гамсахурдіа. Протягом десятиліть на його твори було накладено табу, їм не відкривали дорогу до читачів. 1973 року в цілком зрілому віці він захистив кандидатську дисертацію про світоглядні засади Руставелі, яка, за словами опонента проф. Ц. Топурідзе, вражала новизною теоретичних висновків, їх всебічною аргументованістю і заслуговувала присудження авторові ступеня доктора філологічних наук. Однак шлях до докторства насправді виявився тривалим, і тільки через 18 років прийшло до нього це давно заслужене визнання.
Приблизно в той же час, на початку 70-х, коли Звіад захистив кандидатську, мені довелось бачити у видавництві «Мерані» сигнальний примірник його першої збірки, яка невдовзі була заборонена, а наклад її знищений. Широкий читач дістав змогу ознайомитися з неабияким творчим доробком митця тоді, коли цензура почила в бозі і прийшла омріяна свобода слова. «Заручини місяця» – так називалася збірка його поезії, яка побачила світ у видавництві в тому самому «Мерані» 1989 року. Саме з неї я зробив підрядники для моїх друзів – П. Засенка і П. Осадчука, які, в знак протесту проти нечуваної сваволі і беззаконня путчистів за допомогою українського слова відтворювали їх мистецьку красу буквально під канонадою в Тбілісі, що доносилась з екранів телевізорів.
Поетичні рядки З. Гамсахурдіа позначені трагізмом, передчуттям неминучої катастрофи і загибелі. Його світосприймання забарвлене печально-тривожними фарбами, а голос його просякнутий елегійно-мінорними мотивами. В них можна вловити далеке відлуння карбованих строф не лише Н. Бараташвілі і Г. Табідзе, а й улюблених західноєвропейських поетів. Регістр почуттів і переживань поета З. Гамсахурдіа здіймається до рівня байронів¬ської «світової туги» і набуває універсального, загальнолюдського звучання.
На тлі тисячних жертв братовбивчих збройних сутичок, які тривали в Грузії декілька років, якось приглушився біль від відходу у вічність в останнє десятиліття Іраклія та Григола Абашідзе, А. Сулакаурі, М. Лебанідзе, Ш. Нішніанідзе, Х. Берулави, М. Потсхішвілі, Г. Гегечкорі та ще багатьох інших, які разом зі своїми талановитими побратимами по перу тривалий час, наче атланти, невтомно підтимували високе небо сучасної грузинської поезії.
Незважаючи на болісні, але, на жаль, неминучі втрати, найхарактернішими рисами грузинської поезії і надалі залишаються глибокий патріотизм, оспівування рідної природи, зануреність у філософську сутність життя і смерті, добра і зла, величі й краси людської душі. Протягом тисячоліття ці риси наповнювались новими витонченими гранями, обростали прикметами часу, вдосконалююючи усталений образ поетичного світу грузинського народу.
Ви, мабуть, звернули увагу на те, що я постійно підкреслюю таку характерну рису, як спадкоємність поетів – незаперечну об’єктивну даність у грузинській літературі. Гімнографи і одописці своєю творчістю зумовили появу Руставелі, Руставелі підготував підгрунтя для Гурамішвілі і Бесі¬ки, вони, в свою чергу, – для романтиків, романтики – для представників критичного реалізму, останні – для символістів. А. Церетелі особисто благословив Г. Табідзе, Важа Пшавела – Г. Леонідзе, С. Чіковані – Ану Каландадзе. Прикладів можна наводити і далі, однак сутність не в переліку імен, а в тенденції. Тенденція ж полягає в тому, що грузинська поезія має свою давно визначену, апробовану століттями неповторну магістральну лінію, позначену кришталевою духовністю, високим гуманізмом, нестримною жагою служіння батьківщині, добру і красі, правді і справедливості. Такою її сприймає і нинішнє покоління грузинських авторів, які, спираючись на дорогоцінну спадщину, накопичену видатними попередниками, торують шлях у майбутнє, у незвідані простори ХХI століття, натхненно і дбайливо плекають «золотий виноградник» рідного поетичного слова.
1 Не кажучи вже про Давида IV Багратіоні, відомого в історії як Давид Агмашенебелі або Будівничий, який створив зразкову для політичного діяча і просто християнина збірку «Пісні каяття». Всемогутній цар, об’єднавши на початку ХII ст. майже всю передню Азію, пише: «Коли піднімуть мене воїни мої, коли інший триматиме скіпетр мій, тоді помилуй мене, Господе!» Він заповів поховати його при вході до зведеного ним же Гелатського храму, щоб кожний прихожанин міг наступити на надгробок. Так цар і поет задумав замолити свої гріхи перед рідним народом. Воїстину гідний приклад для наслідування, особливо з боку тих, чиї, м’яко кажучи, гріхи, незаперечні!
2 Із великих діячів давньогрузинської літератури майже нікому не судилося бути похованим у рідній землі. Руставелі похований(!) в Єрусалимі, Сулхан-Саба Орбеліані і Арчил II – у Москві, Вахтанг VI і Теймураз II – в Астрахані, Давид Гурамішвілі – в Миргороді, Бесіки – в Яссах. З них «пощастило» хіба що померлому в Астрабадській в’язниці Теймуразу I і похованому спочатку в Гянджі Ніколозу Бараташвілі, тіла яких співвітчизники перепоховали в Грузії.
3 Свідком цього дійства став Микола Бажан, перебуваючи в столиці Грузії у зв’язку з перекладом «Витязя в тигровій шкурі». Одного разу він мені показав унікальний знімок, на якому зображено саме момент перенесення праху Важі. Біля труни в колі грузинських письменників стоїть український поет.
– Коли зняли віко, – згадував Микола Платонович, – мене охопило тремтіння: перед нами лежав ніби вчорашній небіжчик. А це було через двадцять років після його смерті, в 1935 році. Збереглися й обличчя, і одяг. Вражений цим видінням, я тієї ж ночі написав вірша «Над труною Важі Пшавели».
4 Поезія Галактіона надзвичайно музична, асоціативно-метафорична, в ній переважають напівтони і контексти, що дуже важко переказати, розшифрувати дослівно. А це означає, що підрядники з його віршів виходять кепські. Це той випадок, коли треба читати між рядками, відчувати евфонію, вловлювати ритмичні інтонації та вгадувати національний колорит. Перекладачі, котрі не володіють мовою першотвору (а вони, на жаль, рідко нею володіють!), позбавлені такої можливості, отже, й приречені на невдачу. Ось і утворюється зачароване коло. Я спробував його розірвати, хоча очевидно, що зробити це до кінця так і не вдалося. Геніальний лірик, віртуоз форми, неперевершений словотворець, Галактіон Табідзе, котрий замикає велику сімку грузинських поетів (Шота Руставелі, Давид Гурамішвілі, Ніколоз Бараташвілі, Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі, Важа Пшавела і Він), ще чекає свого конгенільного перекладача українською мовою.
5 Що ж до дружби С. Чіковані з українськими поетами, то це – велика й окрема тема. Зацікавленого читача відсилаю до моєї монографії «Сходження на Зедазені», виданої «Українським письменником» у 1993 році. З неї можна детально довідатися, як С. Чіковані залучив М. Бажана до перекладу «Витязя в тигровій шкурі» та «Давитіані», як він сам перекладав Т. Шевченка і був ініціатором видання грузинського «Кобзаря», які він мав сердечні стосунки з П. Тичиною, М. Рильським, В. Сосюрою, А. Малишком та іншими.
Джерело:
http://vitchyzna.ukrlife.org
ЗОЛОТИЙ ВИНОГРАДНИК ГРУЗИНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ВЕЛИКИЙ ІЛЛЯ ЧАВЧАВАДЗЕ ЗАУВАЖУВАВ: «КОЛИ БОГ МИЛОСТИВО ГЛЯНЕ НА НАРОД І КРАЇНУ, ПОШЛЕ ЇМ ЛЮДИНУ, НАДІЛЕНУ ПОЕТИЧНИМ ТАЛАНТОМ. КОЛИ ХОЧУТЬ ДІЗНАТИСЯ ПРО ДОСТОЇНСТВА І ВЕЛИЧ НАРОДУ, ПЕРШ ЗА ВСЕ ЗАПИТУЮТЬ, СКІЛЬКИ В НЬОГО СПІВЦІВ І ПИСЬМЕННИКІВ. ГІДНІСТЬ І ВЕЛИЧ НАРОДУ ЛЮДИ ВИМІРЮЮТЬ ЛИШЕ ЦИМ МІРИЛОМ… ПОЕЗІЯ – ДАР, ТАЛАНТ, ЯКИМ НАДІЛЕНІ ЛИШЕ БОГОМ ОБРАНІ ЛЮДИ. ВОНА – ДАР, АЛЕ РАЗОМ З ТИМ І ОБОВ’ЯЗОК, БО ДАНИЙ ВІН ДЛЯ ТОГО, ЩОБ, ЗУПИНИВШИ КРОВОТЕЧУ З РАНИ, СЛУГУВАТИ ЖИТТЮ!»
Грузії справді поталанило на богообраних людей – великих поетів, твори яких мають неперебутнє значення для світової культури. Якби їх не було, то життя грузинського народу вже точно перетворилося б на безупинну кровотечу.
Оскільки поезія передовсім мистецтво слова, або, інакше кажучи, мовний продукт, перш ніж перейти до персоналій, варто сказати кілька слів про грузинську мову і літературу взагалі.
Грузинська (картвельська) мова разом із мегрело-чанською і сванською належить до сім’ї іберійсько-кавказьких мов і, на думку вчених, походить від хеттської та урартської. Вона пройшла три періоди свого розвитку: давній, середній і новий. Хоча давньогрузинська і відрізняється від нової, але не настільки, щоб сучасний читач її не міг розуміти. Нам не доводиться, наприклад, адаптувати старовинні тексти для школярів, яким досить невеличкого словника архаїч¬них слів, аби в запропонованих творах чудово розібратися. Ми маємо власний алфавіт. В ассирійському рукописі V століття «Книга народів та країн» мовиться, що з відомих на ті часи 73 народів лише 15 мали власну писемність. Серед них згадується й грузинський алфавіт, який, за літописом, уклав на межі IV-III століть до н. е. засновник Картлійського царства Парнаваз.
Твори деяких античних авторів, в яких ідеться про давньогрузинські племена, дають підставу вважати, що, скажімо, золоте руно, викрадене з Колхіди аргонавтами на чолі з Ясоном, є ніщо інше, як написана на шкурі книга про те, як отримати золото хімічним способом. Історик VII століття Іоанн Антіохський прямо вказує: «Ясон та його однодумці, сягнувши Колхиди через Понтійське море, захопили Медею і золоте руно, але це було не те, про що розповідають поетичною мовою, а книга, написана на шкурі».
Перший літературний твір, який створений грузинською абеткою і дійшов до нас, датується V століттям, а коли бути точнішим – 478-484 роками. Це – пат¬ріотична повість Якова Цуртавелі «Мучеництво Шушанік», яка дивує чіткістю сюжету, повнокровністю характеру героїв, тонким стилем. Усе це дає підстави гадати, що вона, безперечно, мала попередників. На жаль, історія Грузії так присипана попелом, що невідомо, під час якої пожежі загинули дорогоцінні книгосховища царських палаців і монастирів. (Як відомо, до 337 року, до прийняття християнства, грузини були язичниками. Нова релігія оголосила смертельний бій поганській вірі і творам, що стверджували її. Цілком можливо, що слідом за знищенням ідолів запалали і вогнища з книг. Так чи інакше, але більш ранні твори до нас не дійшли).
1978 року грузинська громадськість урочисто відзначила півторатисячолітній ювілей «Мучеництва Шушанік». Великий і складний шлях пройшло звідтоді наше письменство і, зокрема, поезія, традиції якої формувалися у взаємозв’язках із Західною і Східною цивілізаціями. Так складались і своєрідні форми художнього мислення й зображення, що знайшло вияв у романтичній піднесеності розповіді, в наповненні епічних жанрів глибоким ліризмом, у тонкому відчутті природи.
Поки геніальні винаходи Гуттенберга й Івана Федорова дійшли до Грузії, книжки, як і всюди, розповсюджували в рукописах. У церквах і монастирях при миготливому вогникові свічки десятки ченців акуратно, як орнамент, виводили переплетені одна з одною літери.
Сталося так, що перша грузинська друкована книга вийшла за кордоном. 1629 року, в епоху, коли над Європою здіймались заграви інквізиції і на велелюдних площах Рима і Парижа палили книжки видатних мислителів, посол грузинського царя Никифор Чолокашвілі (Ірбах) видав грузинсько-італійський словник, ніби підкреслюючи необхідність міжмовного, міжкультурного діалогу і тим самим засуджуючи божевільне книгоборство. І тільки майже через сто років цар Вахтанг VI, поет і вчений, у заснованій ним у Тбілісі друкарні 1712 року видав «Витязя в тигровій шкурі», поклавши цим самим початок книгодрукуванню в Грузії.
Говорячи про грузинську літературу, я маю на увазі насамперед, зрозуміло, літературу авторську, однак у нас, як і у кожного народу, є і література усна, коріння якої ще глибинніші і сягають у дохристиянські віки. Народна пам’ять зберегла безліч фольклорних перлин, які дбайливо передавалися з покоління в покоління. Це і героїчний епос «Аміраніані» – про грузинського Прометея Амі¬рані (дехто навіть вважає, що греки в нас позичили той відомий міф); це і гімн сонцю «Лілео», урочисті мелодії якого вже понад 20 століть лунають у сванетських горах; це і драматично-піднесена балада «Тигр і юнак», дивовижному гуманізму якої, втіленої в скорботних роздумах матері роздертого тигром юнака, який також устиг нанести смертельний удар смугастому супротивникові, рідко знайдеться аналог у світовій літературі. «І тигриця також мати, також втратила дитя», – міркує убита горем героїня і продовжує:
І вона тепер блукає,
В неї думи – всі мої,
Я піду зустрінусь з нею,
Щоб розважити її.
Про свого вона розкаже,
Я про сина розповім,
Вдвох ми з нею горювати
Будем – кожна за своїм.
Саме такими кришталево-чистими струменями безмежної доброти, а також глибоким розумін¬ням необхідності людського співчуття навіть хижакові, який забрав у тебе найдорожче – життя сина, живиться вся грузинська усно-поетична скарбниця, починаючи від обрядових пісень (весільних, мисливських, землеробських, заклинальних тощо), закінчуючи незрівнянною філософською та інтимною лірикою, що й досі є джерелом натхнення для сучасних митців. (Слід зауважити, що грузинський фольклор створений трьома рівнозначними картвельскими (грузинськими) мовами: мегрельською, сванською та діалектами загальногрузинської – картвельської – мови).
Історія давньогрузинської літератури, яка охоплює 14 віків, традиційно ділиться на чотири пері¬оди: 1. V-X століття; 2. X-XIII ст; 3. XIII-XVI ст; 4. XVI– XIX ст. Перший період ознаменував її становлення, другий – розквіт, третій – занепад, четвертий – відродження.
Розпочавшись з агіографічних творів, які у високохудожній формі зберегли для нас життєписи багатьох святих, грузинська література на межі I-II тисячоліть збагатилася іменами видатних гімнопис¬ців Мінчхі, Модрекілі, Мтбеварі, Іоане-Зосіме та інших, а також знаменитих одописців Чахрухадзе і Шавтелі, що, власне, дає нам всі підстави говорити про існування вже в той час багатожанрової, ідейно і тематично різноманітної, мовно-естетично вишуканої грузинської літератури.
Чахрухадзе, дати народження і смерті якого невідомі, творив у XII столітті і знаний як автор збірки панегіричних віршів «Тамаріані», написаної в оригінальній, самобутній формі, що згодом дістала назву «чахрухаулі». Автор, віртуозно володіючи мистецтвом слова, натхненними, вишуканими рядками оспівав красу, мудрість і ратні діяння цариці Тамар, віддав належне мужності її чоловіка Давида Сослані та сина Георгія Лаші. Незважаючи на піднесений, одичний стиль твору, він досить масштабно й об’єктивно відображає не тільки рівень духовного й суспільно-політичного життя, а ще й демонструє високий рівень розвитку як поетичної майстерності, так і художнього мислення в тогочасній Грузії.
Сучасник Чахрухадзе – Іоане Шавтелі ввійшов в історію вітчизняної літератури як творець церковно-панегіричних поезій «Хвала Вардзійській Богоматері» і розлогої поеми «Абдул-Мессія», в якій міцно переплітаються християнські та світські мотиви. Шавтелі, на відміну від Чахрухадзе, якій в назві свого твору прямо вказав на предмет оспівування, вдався до глибокої метафори, що не піддається однозначному тлумаченню. Серед грузинських фахівців досі немає єдиної думки про те, кого саме називає «Рабом Христа» (саме так перекладається з арабської назва поеми) автор – царя Давида Агмашенебелі, царицю Тамар (в грузинській мові немає категорії граматичного роду) чи Давида Сослані. Втім, ця обставина зовсім не применшує велич і значення творіння Іоана Шавтелі, яке, як і «Тамаріані» Чахрухадзе, захоплює чаруючою красою образів, гармонійним музичним ладом і довершеністю форми. Воно просякнуте світоглядною ідеєєю існування потужної грузинської держави як адепта і захисниці християнської віри.
Чахрухадзе і Шавтелі стали своєрідними предтечами Шота Руставелі, геніальна поема якого «Витязь у тигровій шкурі» увінчує ностальгічний «золотий вік» в історії Грузії.
Захоплюючий сюжет поеми, написаної утвореним самим Руставелі шістнадцятискладовим катреном на одну риму – шаїрі, що має два різновіди – високий та низький, розповідає про пригоди трьох відданих один одному витязів – Таріела, Автандила і Придона. Вся інтрига оповіді побудована на долях Таріела та його коханої Нестан-Дареджан, захопленої злими силами – каджами. Спочатку нас цікавить, хто той дивний, нелюдимий чужеземець, який усіляко уникає зустрічі з людьми, ховається від стороннього ока. Дізнавшись про його біду, не можемо позбавитися думки: що ж буде з Нестан-Дареджан? Усіх персонажів поеми об’єднує прагнення допомогти закоханим, котрі опинилися в біді. Вони дещо ідеалізовані, постають у романтичному ореолі, хоча й наділені багатьма конкретними реалістичними рисами. Таріел – втілення безмежної людської сили, це людина-гіпербола. Автандил також володіє величезною фізичною силою, але у вчинках своїх виявляє більшу стриманість, поміркованість. Він узагалі уособлення мудрості, певною мірою є навіть авторське alter ego, вустами якого, в основному, проголошуються знамениті сентенції Руставелі.
Таріел зітканий увесь із емоцій, Автандил же віддає перевагу здоровому глузду, тверезому розрахунку. Поет малює два різні образи, яких ріднить почуття відповідальності перед своєю батьківщиною, коханою, друзями, величезна внутрішня потреба вершити добро. Значне місце в поемі відводиться вигадці, казковим елементам, гіперболі, які служать утвердженню художньої правди, оспівуванню кохання, дружби, лицарства, краси людського буття, проповідуванню свободи людської особистості, її думок і почуттів. Автор природно поєднав національні, фольклорні та етичні погляди Сходу й Заходу, персизму й еллінізму, зрощених в атмосфері грузинської соціально-політичної дійсності. Глибоким гуманістичним змістом, вишуканою формою, життєствердними ідеалами характеризувався започаткований тоді грузинський ренесанс, який зумів піднятись до висот речника єднання і взаєморозуміння між людьми різних національностей і віросповідань, рівноправ’я чоловіка і жінки, вірності в дружбі й коханні. Незважаючи на те, що дії твору перенесені на чужі, часом вигадані землі, заселені арабами, індусами та іншими племенами, в ньому безпомилково вгадується сучасна авторові Грузія, її історичні перипетії, політичне тло країни в період найвищого злету її культури та духовності. «Витязь у тигровій шкурі» – героїчний епос з глибоким філософським підтекстом, що постає перед читачем як розгорнута алегорія про боротьбу добра і зла. У фіналі добро перемагає. Нестан-Дареджан звільнена з полону. Їй та Таріелу Придон влаштовує весілля, а потім вони їдуть в Аравію, де вінчаються Тінатін з Автандилом. Так, у поемі переплітаються дві сюжетні лінії – Таріел і Нестан-Дареджан, Автандил і Тінатін. Шота Руставелі стверджує: те, що в людському житті зветься щастям, є результатом перемоги добра над злом, а мудрість полягає у розумному користуванні цією істиною.
Шота Руставелі – не тільки великий поет, мислитель і пристрасний проповідник найкращих гуманістичних ідеалів людства, а й найбільший моральний і естетичний авторитет, незмінний духовний орієнтир грузинської нації. Дарма, що про його особистість, його власну біографію знаємо мало. Достеменно відомо лише те, що він належав до знатних грузинських вельмож з півдня Грузії –Месхетії і виконував при дворі цариці Тамар не дуже поетичний обов’язок мечурчлетухуцесі – казначея, або, користуючись сучасною термінологією, – міністра фінансів. Закохавшись до нестями в свою красуню-патроншу, він десь у 35-40-річному віці власні бурхливі почуття, думки і переживання вихлюпнув у величному епосі ««Витязь у тигровій шкурі». Про те, що твір присвячується саме Тамар, відверто мовиться в пролозі до нього:
Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс.
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
Їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні.
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може той олов’яний молот бити камені міцні.
Легенда, яка міцно укоренилася в грузинській свідомості, твердить про сумну долю безнадійно закоханого поета: заздрісники із всевладного оточення цариці змусили його залишити Грузію і шукати прихисток у далекому Єрусалимі. Постригшись у ченці, творець незрівнянного «Витязя…» своє земне існування закінчив у щоденних молитвах під склепінням грузинського Хрестового монастиря, де і знайшов вічний спокій.
Оригінал руставелівського творіння, на жаль, не зберігся. Однак до нас дійшло понад 150 його рукописів XVI-XVIII століть, внаслідок всебічного критичного вивчення яких (понад триста років ці рукописи найкращими грузинськими фахівцями вивчаються, зіставляються, аналізуються, очищаються від домішків інтерполяторів), встановлено академічний текст «Витязя у тигровій шкурі», що містить 1587 вишуканих строф і є незмінним предметом нашої національної гордості.
«Витязь у тигровій шкурі», як уже мовилося, вінець «золотого віку» Грузії, своїм гуманістичним спрямуванням, філософською заглибленістю і потужною образністю мав неабиякий вплив на весь подальший розвиток грузинської літератури, який на тривалий час був загальмований монгольською навалою, або «довгою ніччю», як назвав цей трагічний період національної історії Г. Абашідзе. Творче життя в країні аж до початку XVII століття перемістилося виключно у чернечі келії, де складались літописи, переписувались давні манускрипти, робились переклади з різних мов.
Так історично склалося, що берегинею грузинської літератури впродовж багатьох століть разом з грузинською православною церквою була і національна аристократія, яка не лише захищала духовні скарби народу, а й була їх активним творцем. У відродженні рідного письменства помітну роль відіграли зокрема поети-царі Теймураз I та Теймураз II, Арчил II, Вахтанг VI1 (царі у прямому розумінні цього слова із роду Багратіонів), які, незважаючи на безліч найскладніших справ, пов’язаних з керівництвом державою, знаходили можливість і наснагу й для творчої діяльності. До цього їх разом з божим даром і внутрішною потребою творити спонукали трагічні перипетії як своєї країни, так і власної долі. Теймураз I, наприклад, відтоді, як у 16-річному віці став царем Східної Грузії, не випускав з рук меча, захищаючи рідну землю від іранських завойовників. Після виснажливих нерівних змагань він, загнаний у глухий кут найдеспотичнішим правителем Персії шахом Аббасом I, був змушений віддати йому в заручники молодшого сина Олександра і матір – царицю Кетеван. За категоричну відмову прийняти магометанську віру шахські підопічні її по-бузувірському закатували у місті Ширазі. Свідками цієї нелюдської розправи над богобоязливою жінкою стали ченці августинської колегії, які через кілька днів після страти розчленоване тіло мучениці таємно вивезли із Ірану і частинкками поховали у різних країнах (у Грузії, Індії, Італії та Бельгії).
Про дивовижну мужність грузинської цариці, її беззавітну відданість християнській вірі німецький письменник А. Гріфіус створив п’єсу «Грузинка Кетеван, або Незламна мужність». Та якщо іноземному авторові жахлива історія матері Теймураза слугувала лише основою для гострого сюжету, для самого царя це була незагойна кривава драма, яку, втім, і самому довелося з великим болем і хвилюванням описати в поемі «Катування цариці Кетеван». Зрештою, і сам Теймураз I також офірував життям за своє релігійне кредо, попрощавщись з тлінним світом в Астрабадській в’язниці як правовірний християнин.
Незважаючи на те, що всі біди й нещастя Теймураза I були пов’язані з Іраном, він був і залишився водночас палким шанувальником перської мови та поезії, за що й досі наражається на гостру критику від літературних радикалів. Нема чого гріха таїти, цар інколи справді захоплювався пустотливою грою слів, штукарством, притаманним сучасним йому іранським поетам, але то було лише певною даниною моді, а в цілому ж він залишався на міцному національному грунті і реально сприяв розвиткові рідної поезії. В його творчості, яка знаменувала відродження занепалої після ординської навали грузинської літератури, знайшли яскраве продовження руставелівські традиції роздумів про життя і смерть, добро і зло, людську гідність і стійкість духу.
Над проблемами християнського віросповідання, особливостями національних звичаїв і традицій роздумував у своїх поезіях, переважно епічних, цар Теймураз II, який в пошуках порятунку обсілої мусульманами батьківщини також помер на чужині, в Петербурзі, а упокоївся в Успенському соборі міста Астрахані. Нерідко в його творах звучать мотиви глибокого розчарування швидкоплинністю часу, віроломністю життя, нездійсненністю багатьох сподівань.
Царі і поети Арчил II та Вахтанг VI заклали підвалини просвітництва в Грузії, давши поштовх для переоріентації на західну цивилізацію духовного життя країни, яке через історичні обставини перебувало під відчутним впливом іранської культури, що на той час уже втрачала передові позиції. Арчил II, який після втрати кахетинського царства та чотириразової невдалої спроби утриматися на імеретинському престолі остаточно покинув велику політику й оселився в Москві, де був оточений увагою імператора Петра I, очолив непримиренну мистецьку течію проти антиіранських тенденцій у грузинській літературі. В своїх творах «Звичаї (норови) Грузії», «Спір Теймураза з Шота Руставелі», «Спір людини з тлінним світом» тощо він став утверджувати принцип «мовлення правди», реалістичного відображення дійсності. На його думку, шлях національного, духовного та державного відродження Грузії пролягав через просвітництво, оволодіння широкими знаннями, вдосконалення морально-етичних засад виховання. З підтримки земляків-емігрантів екс-цар у Москві 1705 року, за сім років до Вахтанга VI, заснував грузинську друкарню і видав у перекладі «Псалми Давидові», підготував до друку текст першої повної Біблії грузинською мовою. Як і обом Теймуразам, Арчилові за вироком долі теж не судилося бути похованим у грузинській землі – прах його покоїться в Донському монастирі російської столиці.
Цей сумний мартиролог грузинських царів-поетів завершує вже згадуваний Картлійський цар Вахтанг VI, який, на жаль, не став винятком серед своїх попередників і повторив їхню трагічну долю. Внаслідок «лихоліття Грузії» (вислів Д. Гурамішвілі) він також був змушений залишити батьківщину і шукати політичну й військову підтримку в православній Росії. Не дочекавшись такої підтримки, розчарований життям і стомлений фізично, він, як і Теймураз II, помер в Астрахані та упокоївся в тому ж Успенському соборі.
Вахтанг VI у своїй поетичній творчості був ліриком, розробляв патріотичні й алегорично-містичні мотиви, захоплювався красою природи, оспівував так зване божественне кохання. Він відомий також як вдумливий культуртрегер, перекладач і учений-літературознавець, перший професійний коментатор «Витязя в тигровій шкурі».
Визначну роль не лише у зовнішній модернизації рідної поезії, а й насиченні її внутрішнім драматизмом, євангельсько-християнськими мотивами, ідеями європейського просвітництва, глибокими філософськими роздумами про сутність людського буття, про національний грузинський характер і його вплив на розвиток історичної долі народу відіграв Давид Гурамішвілі – найбільший після Руставелі грузинський поет, який волею злої долі в кінці 20-х років XVIII століття опинився спочатку в Росії, а потім в Україні, де створив свою знамениту збірку віршів та поем «Давитіані».
Біографія Д. Гурамішвілі – це грандіозна епопея, насичена несподіваними, вкрай драматичними пригодами, витримати які вдається лише винятково загартованим, глибоко переконаним у своїй духовній місії людям. Він виявився саме таким могутнім нелином, який вистояв у шалених буреломах і, незважаючи на відірваність від батьківщини, внутрішню самотність, творчу ізоляцію, зумів зберегти своє національне єство, сказати сучасникам і нащадкам високохудожню правду про свій народ і час, в якому довелось жити, страждати і творити. Народжений у вельможній родині, поет скуштував гіркий смак лезгінської неволі, коли його захопила зграйка розбійників і кинула у темну яму в дагестанському селі в очікуванні великого викупу. Потім була втеча, поневіряння на шляху до Москви, де на той час перебував цар Вахтанг VI зі своїм великим почтом, служба в російській армії, полон і ув’язнення в Магдебурзькій фортеці, звільнення з полону і натхненна творча праця на Миргородщині – в маєтку, отриманому від російської корони. Україна стала останнім прихистком для грузинського поета, землею, на якій він знайшов не лише мир і спокій, а й вічну обитель.
Можна лише дивуватися, як людині, котра понад шістдесят років прожила за межами батьківщини, вдалося стати реформатором рідної поезії, збагатити її новаторськими образами, інтонаціями, виражальними засобами, синтезувати духовні і світські мотиви, вискохудожньо відобразити найсуттєвіші прикмети епохи, ні на мить не втрачаючи внутрішніх зв’язків з навіки втраченою батьківщиною!
З «Давитіані», з цієї багатожанрової й поліфонічної книжки, починається цілком нова сторінка грузинської поезії, в якій відкрито ніким до нього ще не використані можливості грузинської просодії, справді народної, звільненої від архаїчних нашарувань рідної мови, подоланий багатовіковий і незаперечний вплив руставелівської поетики. За словами Константіне Гамсахурдіа, «образне слово його разюче, рельєфне і багатобарвне, інструментовка вірша тонка й динамічна, тембр словесної музики – потужний, щирий і глибоко вокальний. Вірш його то ллється по-руставелівськи ніжно й плавно, то гримить, як потік талих вод у Дар’яльській ущелині. Він – незрівнянний пейзажист і великий майстер епічних полотен. Його історизм, позначений меркантельним характером, наповнений дивовижною життєствердною силою».
В оновленні і витонченні грузинського вірша, його музичного ладу, ритмо-мело¬дійної структури виняткова роль належить Бесаріону Габашвілі (або просто Бесіки), який також творив у XVIII столітті. На долю цього непересічного поета і людини за його короткий вік (прожив усього сорок один рік) випало чимало важких випробувань. Ще підлітком залишившись без батька – духівника Картлійського царя Теймураза, якого через непорозуміння з католікосом Антонієм вигнали з Грузії, він мужнів під крилом цариці Анні-ханум, мачухи царя Іраклія II. Юнак-красень мав чудовий голос, блискучий поетичний хист, був освічений, добре орієнтувався в справах військових, дипломатичних і державних. Брав участь у кількох боях, де продемонстрував гідну захоплення відвагу. Таку особистість, зрозуміло, швидко помітили при царському дворі, де він одразу здобув як щирих прихильників, так і непримиренних ворогів. За його гострий язик, дошкульні епіграми і каламбури Бесіки мав чимало клопоту, але виручали знову-таки кмітливість, почуття гумору, вміння залагоджувати конфлікти. Та коли він був викритий як однодумець змовників, які прагнули шляхом повалення Іраклія II повернути Картлійський трон внукові царя-емігранта Вахтанга VI Олександру, для поета настала похмура година. Бесіки, власне, повторив сумну долю батька і був змушений тікати в західну Грузію – Імереті, де тоді царював розумний, вольовий Соломон I, патріотично налаштований, але антагоніст Іраклія. Після смерті останнього поет стає фаворитом молодої цариці – дружини недоумкуватого Давида II і фактично править Імереті. Саме як глава дипломатичної місії Імеретинського царства він відвідує Петербург, а звідси їде в українське місто Кременчук, де знаходиться ставка фельдмаршала Потьомкіна, обговорює з ним перспективи грузинсько-російських відносин. (Цікаво, що приблизно в той же час у Кременчук прибуває й інший грузинський посол, син Іраклія II Міріан, якому Д. Гурамішвілі вручає рукопис своєї збірки «Давитіані». Існує велика ймовірність, що два грузинських поети – Д. Гурамішвілі і Б. Габашвілі – в Кременчуці могли й зустрітися. Про що вони там говорили, ми можемо лише здогадуватись). Через деякий час, слідом за Потьомкінською ставкою, Бесіки перебирається в румунське місто Ясси – та завершити успішно розпочаті переговори йому не судилося; поет раптово захворів і помер. Сучасник і молодший побратим по перу Д. Гурамішвілі Бесаріон Габашвілі раніше за нього назавжди упокоївся в чужій землі, однак лишилися його поезії, осяяні яскравими променями ніжного серця, яке до останнього подиху билося в унісон з серцем багатостраждальної батьківщини. Своєю творчістю він у рідну поезію, де тривалий час панував епос, вніс потужний ліричний струмінь, наситив її щемливо-драматичними мотивами печального кохання.
Бесіки разом з Давидом Гурамішвілі став провісником відродження грузинської поезії, підготував плідне підгрунтя для появи й утвердження грузинського романтизму в особі його найбільших представників Ол. Чавчавадзе, Гр. Орбеліані, Н. Бараташвілі. Ці поети своєю творчістю, по суті, визначили рівень нашої поезії першої половини XIX століття. При всій відмінності у манері письма, образній системі та версифікаційних підходах їх об’єднував непідробний інтерес до політично-соціального та суспільного життя країни.
Грузинський романтизм, який розвивався паралельно з європейським, власне, був дитям тієї політичної ситуації, яка виникла після 1801 року, коли імператор Павло I своїм маніфестом приєднав Східну Грузію до Росії. Знаменитий Георгієвський трактат, який, до речі, від імені царя Іраклія II підписав батько Ол.Чавчавадзе Гарсеван, був розтоптаний. Після низки збройних повстань проти анексії країни (1832 рік) у середовищі інтелігенції визріла політична змова, учасниками якої стали поети-романтики, в тому числі й Ол. Чавчавадзе, він же генерал російської армії, хрещеник самої імператриці Катерини II; Григол Орбеліані, також майбутній генерал, намісник царя на Кавказі, рідний дядько Ніколоза Бараташвілі. Сам юний Тато (так його звали в юності) через вік участі у змові, яка мала за мету «визволення батьківщини», не брав. Після провалу змови Чавчавадзе та Орбеліані заслали в Росію та Польщу, але за «минулі заслуги» невдовзі помилували.
У згаданій трійці уславлених грузинських романтиків Ол.Чавчавадзе був найстарший. У його домівках у Тбілісі та Цінандалі збирались не лише представники грузинської еліти, а й російські та європейські діячі культури. Він – батько двох знаменитих красунь – Ніно та Катерини. В першу був закоханий Г. Орбеліані, в другу – його племін¬ник Н. Бараташвілі. І обидва даремно, без відповіді. Ніно стала дружиною О. Грибоєдова, Катерина – мегрельського володаря Давида Дадіані. І хоча ці поети, як бачимо, були пов’язані між собою і родинними узами, і нещасливим коханням до сестер, найбільше їх ріднила відданість грузинському слову. Вони щиро переймались трагедією батьківщини, яка, втративши державну незалежність, на очах перетворювалась у безправну колонію. Глибока національна туга за минулою славою – спільна визначальна риса грузинського романтизму. Ол.Чавчавадзе – перший його видатний представник. Окрім патріотичної та соціальної тематики, в його творчості знайшли яскраве відображення сексуальні мотиви, культ гедонізму. Традиції, закладені Ол. Чавчавадзе, розвинув Гр. Орбеліані, який створив чудові зразки як патріотичної, так і інтимної лірики, продовживши розпочату попередниками «європеїзацію» грузинського вірша.
Що ж до Н. Бараташвілі, то він – з товариства навіки двадцятивосьмирічних, з когорти Лермонтова, Кітса, Петефі… Його коротка, зовні нічим не примітна біографія ввібрала в себе епохальний біль, вселюдські тривоги й печалі. Народився в благополучній родині. Батько – предводитель тифліського дворянства, чудовий знавець ро¬сійської мови, наближений до царських правителів. Мати – сестра знаменитого поета і генерала, згодом намісника царя на Кавказі Григола Орбеліані. Дитинство і юність минали в колі вельмож, серед красунь, на балах і маскарадах. Мріяв про військову кар’єру, але випадково поламав ногу, став накульгувати, що остаточно перекреслило юнацьку мрію. Дотепник і балагур, душа дружніх бенкетів, у серці він носив незагоєну рану, залишену трагічною поразкою в битві з іранцями великого прапрадіда – царя Іраклія II, яка стала початком кінця грузинської державності.
Вірші писав змалку, щедро роздавав автографи, робив записи в альбомах, а надрукованим не побачив жодного свого рядка. На те були свої причини. Після поразки антиурядової змови грузинської інтелі¬генції 1832 року, якій він усім серцем співчував, видання грузинської періодики припинили, заборонили видавати книжки грузинською мовою. За своє коротке життя він так і не дочекався легалізації грузинської літератури, грузинського книгодрукування. Отже, поет геніального обдарування, якому судилося започаткувати новий етап у рідній поезії, повернути її обличчям до Європи, наситити її ідеями і роздумами, найактуальнішими для свого часу, був змушений просиджувати свої кращі літа в канцеляріях.
Сімнадцятирічний випускник тифліської гімназії, Ніколоз Бараташвілі став чиновником Верховного суду Грузії. Незважаючи на бунтівливу вдачу, він був слухняним і коректним виконавцем, хоча здавався марнотратником життя. Григол Орбеліані згадував, як одного разу начальник влаштував йому несподівану ревізію. Переконавшись, що у Бараташвілі все гаразд, той сказав: «У такому разі бігайте, скільки вашій душі завгодно».
Навряд чи могла приваблювати поета чиновницька переспектива, але, так чи інакше, без державної служби він жити не міг: батько вже кілька років перебував на пенсії, що аж ніяк не забезпечувала знатну князівську родину. Трагічне кохання до цінандальської красуні Катерини, дочки генерала Олександра Чавчавадзе, котра обрала володаря Мегрелії, багатого князя Давида Дадіані, ще більш ускладнило, заплу¬тало і без того нелегке життя Ніколоза Бараташвілі. Тому він одразу погодився їхати за новим призначенням в Гянджу. Там він прослужив заступником начальника повіту всього чотири місяці, бо під час переслідування розбійників застудився і захворів на малярію, а 9 жовтня 1845 року поета не стало.
Лише через тридцять років після передчасної смерті побачила світ збірка його віршів, упорядкована Іллєю Чавчавадзе. Саме він, великий Ілля, будучи студентом Петербурзького університету, отримав дорогоцінний зошит з віршами Бараташвілі з рук самої його Музи – цариці Катерини, яка після кончини чоловіка і скасування мегрельського князівства перебувала у північній столиці в почесному засланні. Вона ж передала своєму молодому однофамільцю дагеротип поета.
Поезії Бараташвілі приголомшили Іллю Чавчавадзе. І свої почуття, збуджені ними, він вилив у чудовій присвяті:
О горе!… Втратили тебе! Яка нещадна смерть!
Хто зна, які скарби сховали ми в могильній млі
Й те серце – море сонячне, любові повне вщерть
І почуттів немовлених – передали землі!
Хто знає, скільки світлих дум з собою ти забрав?
Навіки втрачене гадок тих значення для нас…
І скільки горніх мрій – що врунитись їм час настав, -
Немов підтятий квіт, у серці тім зів’яло враз?
Ти націю осиротив, лишив її саму,
Хто ж нам про радощі повість журбі наперекір?
Ой горе, горе нам! Ти ж бо – щасливий вже тому,
Що з мертвих воскресить навік тебе живий твій вірш.
(Переклад Г. Халимоненка)
Повернувшись на батьківщину, І. Чавчавадзе вирішив негайно видати збірку Бараташвілі. Вірші він здав до друкарні, а дагеротип – у фотоательє для розмноження. І треба ж було саме тієї ночі в ательє фотографа трапитись пожежі, аби знищити той єдиний документальний портрет нещасного юнака.
Ілля Чавчавадзе таки опублікував поетичну спадщину Бараташвілі (вона складається всього з 36 віршів і однієї поеми «Доля Грузії») спочатку в журналі, а потім окремою збіркою. За його ж ініціативою прах поета був перевезений з Гянджі до Тбілісі і похований з почестями в дідубійському пантеоні. У ХХ столітті ще раз потурбували останки великого митця: вдячні нащадки місцем його вічного сну визначили Мтацмінду – обитель визначних письменників і мислителів Грузії.2
Наприкінці 60-х років я з Миколою Вінграновським піднімався на цю Святу гору і розповів йому про три могили Бараташвілі. Українського поета до глибини душі схвилювала ця історія, і він, вражений нею, написав такий вірш:
Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях –
Непохоронене, невбите, –
Мерані, золотий, лети! –
Твоє ім’я, мій тату-світе,
Поете мій. Мій дух святий!
Затятий дух мій із древлини
На пил – не пил, на згин – не згин!..
Блакитні пальці Катерини
І царська ласка трьох могил…
Відомо, що на межі епохальних змін у суспільстві визріває, народжується новий, критичний погляд на історію, на сучасне й майбутнє. ХIХ століття було для Грузії тією межею, за якою почався інший відлік часу – часу існування під владою російської корони. З втратою державності, як правило, спочатку обмежуються, а потім повністю нівелюються національні інтереси країни, що загострює наступальний дух літератури, мобілізує її бойовий потенціал. Цю закономірність зафіксували твори Олександра Чавчавадзе та Григола Орбеліані – блискучих поетів-романтиків, але Бараташвілі, теж романтик, перевершив їх майстерним поєднанням особистого з загальнолюдським, вірніше, наданням загальнолюдському національної форми. Кількісно мала його творча спадщина вражає титанічною внутрішньою енергією і філософською багатоплановістю роздумів, космічними масштабами світобачення, образним розмаїттям, витонченістю форми та інтонаційним багатством. Казковий кінь Ніколоза Бараташвілі Мерані у відчайдушному екстазі мчить просторами Всесвіту, несе непохитну віру в те, що «…ці пориви гордої душі безплідно і марно в світі не минуть», що вони допоможуть нащадкові легше пройти тяжкі дороги.
Як зазначав літературознавець Г. Асатіані, «Бараташвілі зумів поєднати роз’єднані романтиками розум і віру і у відчайдушній боротьбі із сліпим роком побачив сенс та виправдання людського буття».
Вкрай розчарований як у суспільному, так і в особистому житті Ніколоз Бараташвілі зумів піднятися над сучасністю і в невпинному русі вперед побачити запоруку майбутніх звершень і перемог. За висловом одного психолога, його інтимна, філософська, патріотична і пейзажна лірика – це одіссея духу, що прагнув самопізнання.
Ніколоз Бараташвілі став безпосереднім попередником Іллі Чавчавадзе й Акакія Церетелі, провісником народження вже нової реалістичної грузинської літератури.
Той, хто бував у Тбілісі, не міг не помітити в затишному скверику на проспекті Руставелі величного пам’ятника: на п’єдесталі пліч-о-пліч стоять два натхненних співці духовного відродження грузинської нації, два поборники її свободи й не¬залежності – Ілля Чавчавадзе й Акакій Церетелі.
Вони вступили в літературу на початку 60-х років позаминулого століття, коли в суспільстві почали вщухати біль і розчару¬вання, пов’язані з втратою державності Грузії, її політичної та економіч¬ної самостійності. Вже згасли відлуння відчайдуш¬них повстань мтіулів і кахетинців, змови інтелігенції 1832 ро¬ку, внаслідок придушення якої громадська думка країни, зда¬валося, була знищена назавжди. Наче несподіваний поштовх після відгримілих землетрусів, спохитнуло Грузію селянське повстання в Мегрелії 1857 року, жорстоко придушене караль¬ною експедицією царату. Останнє грузинське князівство, фор¬мально ще зберігаючи престол, доживало свої дні. Вже віді¬йшов у інший світ співець минулої слави батьківщини Олек¬сандр Чавчавадзе, в азербайджанській землі спочивав печаль¬ний вершник крилатого коня Мерані Ніколоз Бараташвілі, а його дядько – блискучий поет і хоробрий воїн – генерал Григол Орбеліані продовжував штурм гунібської цитаделі не¬скореного дагестанського імама. В літературі панував повний штиль, ніби й не було фатальних змін у долі народу, наче її колесо не покотилося назад, невпинно й зловісно.
Провісницею важких, рішучих боїв за відновлення приспа¬ної творчої енергії народу стала публі¬кація віршів двох молодих авторів на сторінках березневого номера журналу «Ціскарі» («Вранішня зоря») за 1859 рік. Навряд чи котрийсь з них міг тоді передбачити, що через кілька місяців після цієї заочної зустрічі вони зійдуться як брати в столиці далекої північної країни – Петербурзі, щоб незабаром взяти на себе виняткову відповідальність ватажків національно-визвольної боротьби рідного народу, словом і ді¬лом стати на захист його життєвих інтересів, його культури і традицій.
Покоління грузинських шістдесятників, або «тергдалеульців» (тих, хто напився води з Терека, тобто одержав освіту в Росії), поряд з політичною програмою висувало й суто лі¬тературно-мистецьку програму, яка полягала передусім в утвердженні матеріалістичної естетики, спростуванні патрі¬архально-феодальної ідеології «батьків» – письменників стар¬шого покоління. Боротьбу між «батьками і дітьми», що мала принципове значення для майбутнього грузинської культури взагалі і яку блискуче виграли «діти», очолювали І. Чавчавадзе й А. Церетелі.
Ілля та Акакій – як любовно називають їх грузини – по¬єднані в пам’яті поколінь так само нерозривно, як вони були поєднані в свідомості їхніх сучасників – друзів і недругів. Заснування «Товариства для поширення грамотності серед грузинів», відновлення професійного театру, створення Гру¬зинського драматичного товариства, розвиток національної журналістики і, що найголовніше, збагачення духовної скарб¬ниці народу перлинними зразками поезії та прози – ось скупий і далеко не повний перелік їхніх заслуг перед вітчиз¬ною. Обом їм судилося стати рефор¬маторами літературної мови, основоположниками критичного реалізму в грузинській літературі, видатними громадськими діячами, виразниками дум і сподівань цілого покоління.
За словами Тіціана Табідзе, «без перебільшення можна сказати, що XIX століття в Грузії Ілля Чавчавадзе і вигадав, і створив, і зцементував своєю кров’ю». В його особі гармонійно поєднувався неперевершений талант поета і прозаїка, драматурга і критика, історика й філософа, етнографа і перекладача, юриста й економіста, редактора і видавця, громадського і політичного діяча. Тонкий знавець глибин людської душі, блискучий майстер художніх образів, Ілля Чавчавадзе рішуче вивів грузинську літературу з елітарних салонів і поставив її на службу широким масам. Він створив нев’янучі зразки громадянської й інтимної лірики, соціальної та політичної сатири, психологічної прози. Перлинами вітчизняного красного письменства стали його поеми «Видіння», «Відлюдник», «Розбійник Како», повісті «І це людина?» «Вдова Отарашвілі», «Розповідь жебрака», оповідання «На шибениці», «Ніколоз Госташабішвілі».
Виняткове значення для Грузії XIX століття мала громадська і політична діяльність Іллі Чавчавадзе. Засновані і редаговані ним у різні часи журнали та газети «Сакартвелос моамбе», «Дроеба», «Іверія» піднесли на новий щабель грузинську демократичну думку. Тому для нас І. Чавчавадзе набагато більше, ніж геніальний письменник, бо його могутній талант, його колосальна духовна енергія були спрямовані не тільки на втілення художніх задумів, а й на безліч щоденних справ, повсякденних турбот країни і нації, які він вирішував з гідністю справді державного мужа.
«Завжди і скрізь я, Грузіє, з тобою!» – кинутий ним у поемі «Видіння» клич став гаслом усього його життя, яке було обірване рукою найманого вбивці. Згодом Г. Табідзе напише: «Коли в Ціцамурі вбили Іллю, тоді епоха скінчилась велика…» І, справді, для Грузії XIX століття скінчилось саме в день убивства І. Чавчавадзе, 30 серпня 1907 року.
Акакій Церетелі, переживши свого побратима на вісім років, по суті, довершив ту епоху. Вершиною поетичного мистецтва Акакій вважав уміння знаходити слова, звучання і значення яких рівноцінні. Інколи навіть здається, що слово в нього виконує не лише свою первинну функцію, а й функцію обрядову: воно звучить то як величання, то як молитва, то як прокляття. У його поезіях звичайні, на перший погляд, слова якимось дивним, незбагнен¬ним чином відновлюють утрачені зв’язки між людськими по¬чуттями і речами, між людською особистістю і природою. (Ця дуже важлива риса стилю великого грузинського поета, на жаль, майже зовсім втрачається в перекладах!)
Літературознавці давно звернули увагу на те, що вірші про кохання А. Церетелі здебільшого мають двояке про¬читання. «Величавість поетових пристрастей створює таке враження, що він любить батьківщину, як кохану, а кохану, як батьків¬щину» (Т. Чіладзе). Саме через це часом важко, майже неможливо провести чітку межу між інтимними і патріотичними почуттями автора, нерідко оповитими алегорич¬ним серпанком, а від цього вірші стають ще таємничіші, емо¬ційний вплив їх набагато сильніший. Ця своєрідна риса поезії А. Церетелі почала вимальовуватися вже в перших поетичних спробах і, поступово увиразнюючись, досягла своєї вершини в кінці 70-х – на початку 80-х років, тому навіть професіонали не завжди можуть визначити – зразком інтимної чи пат¬ріотичної лірики є той чи той його вірш.
Назвемо лише деякі з шедеврів інтимної лірики А. Церетелі: «Ти, голівонько безщасна...», «Половина літ моїх давно сплив¬ла...», «Вгору і вгору», «Імеретинська пісня», «Пісня пісень», «Кохання–дар життя розквітлий...», «В юності жадав любо¬ві...», «Що горіти неспроможне...».
Окремо треба сказати про «Світанок» – справжній гімн вітчизні, сповнений ніжної любові до її «бірюзового неба і смарагдової землі»; він схожий на знамените грузинське вино «Атенурі», надзвичайно тонкий букет якого втрачається при незначному транспортуванні; досить перелити його в іншу посудину, як воно змінює колір і смак.
Увесь зітканий з трепету і благоговіння, «Світанок» теж майже не піддається «транспортуванню». Здається, при спробі озвучування іншою мовою відбувається деформація тропів, порушується звукова організація, художня цілісність твору.
Кажуть, Карл Брюллов у зеніті своєї творчої зрілості якось вигукнув: «А тепер я можу розмалювати і склепіння неба». Мабуть, щось подібне міг би сказати й А. Церетелі, по¬ставивши останню крапку в кінці «Світанку».
(Здається, О. Довженко говорив, що мріє зняти такий фільм, що немовби сам з’явився, наче плід на дереві. З мрією режисера можна порівняти «Суліко», – чи не найпопулярніший твір грузинської поезії, що став ще за життя автора народною піснею).
Нейтрального мистецтва не буває. На ньому завжди по¬значається час, воно – продукт епохи; і хоче автор того чи ні, він усе ж таки відбиває певну тенденцію. Тенденційність творчості Церетелі полягала передусім у демократичній відкритості й на¬родності, у відстоюванні інтересів простого люду, його волі. В по¬няття «воля» письменник вкладав соціально-політичне відро¬дження нації і боротьбу за досягнення цієї мети.
Оскільки світ для Акакія завжди конкретний, з його реальними ознаками, болями й тривогами, світлом і тінню, в його творчості – чи то поезія, проза, чи публіцистика – сама дійсність, повсякденність підносяться до рівня символу. А сам символ – строгий і лаконічний, як грузинський храм на шпилі гір, яскравий, як полудневе сонце в долині Ріоні.
Хоча в найкращих своїх проявах музу Акакія Церетелі можна однозначно трактувати як ліричну, але його творчість в цілому – це драма, що вмістила в собі і шалені бурі мину¬лого, і трагічні реалії сучасності.
Дивишся на фотографії Акакія Церетелі, на погруддя, ви¬ліплене Якобом Ніколадзе з натури, що споглядає нас із скверика Тбіліського театру опери та балету, і ловиш себе на думці: було в ньому щось від пророка, і не тільки в тво¬рах, а й у зовнішності.
В останні роки життя поета розбив параліч, і, хоч здоров’я вдалося відновити, невелика вада все ж таки лишилася: він не міг вільно нахиляти голову. Так і ходив – з високо підня¬тою головою. Біблейські очі, олімпійське чоло і густа сива борода надавали йому справді божественного вигляду...
Уже на смертному ложі Акакій Церетелі з притаманним йому гумором сказав одному знайомому ветеринарові: «Я все життя працював, як віл, і якщо хтось зможе мене вилікувати, то лише ти!» Щодо невтомної праці, то він не перебільшував: 15-томне академічне зібрання творів А. Церетелі – підтвердження цього.
До іншої знаменитої трійки грузинської літератури ХIX століття (після романтиків Ол. Чавчавадзе, Г. Орбеліані, Н. Бараташвілі) разом з І. Чавчавадзе і А. Церетелі належить Важа Пшавела – унікальна постать не лише в нашій, а й у світовій культурі. Побутує легенда, начебто І. Чавчавадзе, на той час редактор газети «Іверія», прочитавши вірші молодого поета-горця, вигукнув: «Ми, старі, повинні відкласти перо і поступитися дорогою Важі». Саме Іллі приписується й інший вислів про те, що у нас після Руставелі ще не було наділеного таким талантом поета. Народ свою власну думку вклав у вуста найбільш шанованого і авторитетного письменника, щоб вона не викликала ніякого заперечення. І дарма: заперечень не було, немає і бути не може.
Важа Пшавела народився в лоні величної природи пшавських гір, виростав у патріархальному, незайманому урбаністичною цивілізацією середовищі, подібно героєві своєї поеми «Змієїд» Міндії, чудово розуміючи мову рослин, птахів і звірів. Учився в Горійській та Телавській семінаріях, працював викладачем. Був вільним слухачем юридичного факультету Петербурзького університету. У 1888 році 28-річний Важа Пшавела назавжди повертається до свого рідного села Чаргалі і живе життям звичайного горця: оре, сіє, полює, утримує велику родину. Його мудрі та мужні поезії переважно пишуться або прямо у полі, або при світлі каганця. Є свідчення про те, як він раптом кидав свою важку буденну роботу, хапався за перо й папірець і занурювався у дивовижний світ власної фантазії. Як наголошував відомий грузинський літературознавець Г. Кікодзе, «Важа в своїй поезії дав синтез двох віддалених одна від одної соціально-культурних формацій, перша з яких належить майже праісторичній добі, а друга – останній стадії розвитку людства. В його творчості органічно злилися відчуття світанку й сутінків, наївної юності та зрілої мужності людства. Деякі з його героїв схожі на щасливих дітей, деякі – на замислених мудреців, у яких чола зморщені від мученицьких сумнівів».
Справді, творчість Важі Пшавели бере початок з різних культурних прошарків – від язичництва до християнства. Його поетична мова містить чимало підтекстів, насичених загальнолюдськими і вічно актуальними проблемами. А взагалі Важа писав на колоритному пшавському діалекті, що надавало і надає особливої чарівності його рядкам. Щоправда, в цій справі поет мав серйозних опонентів, яким не подобалась така, начебто, легковажність. Ніхто інший, як сам А. Церетелі, дуже високо цінуючи талант свого молодшого побратима, піддав ніщивній критиці захоплення Важі діалектизмами. Однак час довів, що й корифеї можуть помилятися.
Важа Пшавела був одержимий прагненням пізнати рушійні сили природи, її «таємну мову», і йому таки вдалося у довершеній формі показати єдність «землі» й «неба» – реалістичного й романтичного. І ще одне: саме він, Важа Пшавела, створив у Х1Х столітті багатопланову, глибоко філософську і водночас національну епопею. Це всесвітньо відомі його поеми «Гість і господар», «Алуда Кетелаурі», «Змієїд», «Бахтріоні» та інші.
Помер Важа Пшавела влітку 1915 року від сибирської виразки у тбіліському шпиталі, коли йому було всього 55 років. Поета спочатку поховали в Дідубійському пантеоні, а через деякий час його прах перенесли на Мтацмінду.3
Акакій і Важа були ще живі, коли в Кутаїсі утворилась літературна корпорація грузинських символістів (П. Яшвілі, Т. Табідзе, К. Надірадзе, Г. Леонідзе та інші), які об’єднувались навколо альманаху «Блакитні роги» (перший номер видання побачив світ 28 лютого 1916 року). Автором естетичного маніфесту блакитнорогівців виступив організатор корпорації і редактор альманаху П. Яшвілі, який, поділяючи ідеалістсько-суб’єктивістську філософію, суворо розкритикував сучасний реалізм і утилітаризм, мовний натуралізм, закликав до оновлення грузинського вірша шляхом формалістських пошуків, освоєння модерністської теорії та практики.
Європейська орієнтація грузинської літератури, як уже зазначалося, була явищем зовсім не новим. Ще в кінці ХIX століття в часописах «Квалі» та «Моамбе» з’явились переклади творів Едгара По, Гауптмана, Метерлінка та інших, якими захоплено зачитувалась творча молодь.
Для блакитнорогівців же головними кумирами стали Верлен, Бодлер, Малларме, Рембо. «Важа Пшавела був останнім грузинським поетом, який вичерпав можливості рідного лона. В майбутньому так само, як не народиться другий Кахабері (грузинський національний герой), не народиться другий Важа Пшавела… Місія «Рогів» – вирівняти грузинську поезію за світовим радіусом», – зауважував Т. Табідзе.
Грузинський модернізм на шляху свого розвитку випробував усі його різновиди: імпресіонізм, експресіонізм, дадаїзм, футуризм, але на чолі всіх йшли саме блакитнорогівці, які вперше сформувались як літературна школа, і свій експеримент – зростити на національному грунті європейське древо поезії – завершили успішно.
На жаль, життя багатьох з них закінчилось трагічно, бо вони стали жертвами «піднесення Каїнової душі» (вислів І. Абашадзе) в Грузії. Особливо вражаючою є історія П. Яшвілі і Т. Табідзе, цих «сіамських братів» у грузинській поезії (вислів Тіціана), яка давно вже стала хвилюючою легендою, високим зразком чоловічої дружби, лицарської відданості поетичному слову.
П. Яшвілі, якого у найширших інтелігентських колах країни любили за відкритість і яскравий талант, одного літнього вечора 1937 року з мисливської рушниці застрелився на другому поверсі Спілки письменників Грузії, коли на першому йшли збори. Багатьом було невтямки, що викликало такий відчадушний крок зовні цілком благополучної людини, котра свого часу щиро сприйняла Радянську владу (щоправда, перші сумніви щодо її повного благородства з’явились, коли розстріляли його рідного брата за участь в антибільшовицькому повстанні 1924 року). Незважаючи на цю пекельну рану, поет мав чимало друзів серед республіканського керівництва, які останнім часом почали непомітно зникати. І це позначилося на особистому житті Паоло – його без кінця тягали по кабінетах НКВС, допитували, вимагали не лише свідчень, а й наклепів на товаришів. Самолюбство поета було вкрай принижене – його сприймали як малодушну людину, котра задля порятунку власного життя здатна зрадити інших. Та помилилися: П. Яшвілі обрав останню форму протесту. Тим самим він, певне, хотів застерегти й інших, аби не йшли на змову зі своєю совістю.
Чи міг він тоді, натискуючи на курок, припустити, що постріл під дахом письменницького палацу прирече на загибель його найближчого і найвідданішого друга Т. Табідзе?
Самогубство Паоло партійне керівництво республіки сприйняло як нахабний виклик, гідний публічного осуду. І доручили це зробити саме Тіціанові. Той категорично відмовився. Через декілька днів Т. Табідзе запросили до «чорного ворона» – і більше ніхто ніколи його не бачив. Разом з Паоло він став легендою грузинської поезії ХХ сторіччя, її безстрашним лицарем, хвилюючим символом дружби й братерства поетів.
Досі ще не встановлено (і невідомо, чи вдасться це встановити коли-небудь) місце й обставини загибелі поета. Версії про те, що його було розстріляно в Тбілісі невдовзі після арешту або вбито конвоїром по дорозі на північ, не підтверджені документально.
Після самогубства П. Яшвілі Тіціан реально бачив нагострену косу досі незримого переслідувача. 8 жовтня 1937 року президія Спілки письменників Грузії одноголосно виключила його зі своїх лав як особу, що тісно була пов’язана з викритими ворогами народу. Від нього відреклися ті, хто мусив би заступитися за свого побратима по перу.
Буквально за два тижні до виключення із Спілки, 23 вересня, Тіціан написав один із своїх останніх віршів – «Перенесення праху Важі Пшавели на Мтацмінду», в якому ніби аж заздрить великому предтечі:
Збулась його мрія, він подолав
Могильну щілину і побачив вкупі
І Церетелі, і Чавчавадзе…
(Підрядковий переклад)
Самого ж Тіціана змусили піти з життя у розквіті сил, позбавивши могили взагалі, не лише на Мтацмінді.
Колись молодого І. Драча його грузинські друзі водили по Мтацміндському пантеону і розпові¬дали, чому там немає могили Тіціана. Гостя схвилював образ поета з нерозлучною гвоздикою у лацкані піджака. «Лист до Тіціана Табідзе» – підтвердження тому:
Бажан і Заболоцький з тобою на храм Алавердоба
В тридцять шостому їдуть, а я з пелюшок тобі, брате, кричу:
«В тебе місячний профіль! В тебе зоряна горда подоба!
Кинь мені через ущелину свою зоряну опанчу!»
Гвоздику мені ти кидаєш. Гвіздком вона в мене вбита.
У тому гнідому галопі губами гвоздику ловлю.
У сонячних водоспадах кипить перед нами битва –
Гвоздикою я воюю, як безмір, тебе люблю…
Влада, знищивши Тіціана, прямо не зачепила Галактіона Табідзе, двоюрідного брата Тіціана, найбільшого поета Грузії ХХ сторіччя, придумавши для нього «оригінальне покарання»: десь у таборах закатували вірну супутницю Галактіонового життя – Ольгу Окуджаву, ніжну, мрійливу жінку, яка дихала й існувала поезіями свого геніального чоловіка (О. Окуджава – рідна тітка Б. Окуджави, батько якого також був страчений; сам Булат з матір’ю випробував усі жахи заслання, внаслідок якого й став «співцем Арбату», загубленою душею грузинської літератури). Арешт дружини був своєрідним попередженням для Галактіона – тримати язик за зубами, а коли говорити, то лише «во славу» та «в ім’я»… Грузинський поет В. Джавахадзе, редактор останнього прижиттєвого видання однотомника Г. Табідзе, написав надзвичайно цікаве дослідження «Незнайомий». Автор роками працював в архіві класика, вивчав його рукописи, щоденники, малюнки, листування. Вийшла вражаюча розповідь про тривожну, беззахисну і раниму душу людини, яка жила справжнім життям лише у віршах, у феєрічній уяві своїй.
В імені Галактіона Табідзе неодмінно чується відгомін шаленого лету незагнузданих синіх коней, які люто мчать долами і роздолами, шарудіння стрімкого вітру, що лине з листям з висоти, колінопоклонна молитва за сонцелику Божу Матір і недосяжну красуню Мері, а його рядки випромінюють далеке сяйво дивовижного мтацмінд¬ського місяця і фіалкового снігу, що завія мете з мосту. В свідомості народу він живе як божественне уособлення поетичної душі Грузії, її ясночолий паладін, який випестував досі небачений феєричний світ музики і слова, проклавши кришталевий місток між невмирущою класичною спадщиною і модерновою сучасністю. Саме він – Галактіон Табідзе – став одним з найбільших реформаторів грузинського вірша після Шота Руставелі, Давида Гурамішвілі, Іллі Чавчавадзе і Акакія Церетелі. Творчо засвоївши їхні найвищі досягнення, сягнувши вершин професійної майстерності, він зумів вдихнути нове дихання в рідну просодію, виробити власний, неповторний мелос, вибудувати сповнене ніжності й краси метафоричне царство найтонших людських почуттів. Ліричною історією Грузії першої половини XX століття назвав поетичну спадщину Галактіона Табідзе один із наших критиків і, думаю, що він був правий.
Поезія Галактіона, за його ж метафорою, – «дзвіниця в пустелі небес», де янголи б’ють у дзвони і «сумують через грішні руки, сховані гріхи, таємну зраду, ніжних нігтів довгі іриси».
Епохальним явищем у грузинській літературі XX століття став вихід у 1919 році збірки Галактіона Табідзе «GRANE AUX FLEURS ARTISTIQUES» («Артистичні квіти»), з якої автор і постав одноосібним володарем власного парнасу, з якого відкривалися ще не бачені досі обрії нового поетичного ландшафту, чулися наче знайомі, але водночас зовсім несподівані, унікальні голоси. Саме з «Артистичних квітів» починається справжня історія новітньої грузинської поезії, і Галактіон Табідзе – один з найвидатніших її фундаторів.
Народився майбутній златоуст у родині священика (який був і сільським учителем) Василя Табідзе, якого ніколи не бачив. Батько помер до народження сина, і весь тягар його виховання ліг на плечі матері. Вчився в Кутаїській гімназії, в тифліській духовній семінарії, на режисерських курсах у Москві. Поезією захопився ще з дитинства. Обожнював Акакія Церетелі, захоплювався французькими символістами. 1908 року сімнадцятирічним опублі¬кував перші поезії, а через шість років видав першу збірку віршів.
Волею долі Галактіон Табідзе, єдиний серед грузинських письменників, став безпосереднім свідком лютневої і жовтневої революцій 1917 року в Москві та Петербурзі і в своїх поезіях з великим внутрішнім хвилюванням, тривогою й водночас з непідробною художньою правдивістю відобразив драматичну напруженість того часу. Як представник малочисленого народу, гнобленого як соціально, так і національно, Галактіон, можливо, справді покладав надії на революцію з її гаслами про рівність, братерство, республіку, однак ейфорія тривала недовго, що й видно з його подальших творів. В одному з них він прямо і сказав: «Є Грузія, але це – не Грузія!» Втім, явним опозиціонером він не став (а хто в ті часи був на таке здатен, коли навіть цілком лояльних до режиму митців відправляли на страту чи у кращому випадку до ГУЛАГу?) і, будучи найтоншим ліриком, писав і публіцистичні вірші-одноденки, рятувався, як умів.
У далеких сімдесятих мені довелось ночувати в домі Галактіона Табідзе в його рідному селі Чквіші прямо на березі Ріоні, прозваної давніми греками Фазисом. Племінник поета професор Нодар Табідзе, мій викладач у Тбіліському університеті (в пам’ять батька якого поет відпустив бороду і носив до кінця життя), запросив туди, аби я вдихнув повітря тих легендарних околиць, де на початку двадцятого століття босоногими хлопчиками бігали два майбутніх титани рідної поезії – двоюрідні брати Галактіон і Тіціан Табідзе. Пам’ятаю, як у сільській тиші довго не міг заснути, бо весь час увижалися давноминулі тіні тих двох шибайголів, доросле життя яких було сповнене гіркотою розчарувань і позначене трагічним фіналом: у момент тяжкої душевної кризи «Кавалер ордена самотності» (вислів Т. Табідзе) Галактіон сам наклав на себе руки 17 травня 1959 року, вистрибнувши з четвертого поверху лікарні, а Тіціана, як уже мовилося, знищила немилосердна чорна хвиля тридцять сьомого.
Галактіон, як і обожнюваний ним Акакій Церетелі, ніколи не обіймав офіційних посад, не був службовцем у справжньому розумінні цього слова. Сам поет писав: «Працював у журналах та газетах, але за покликанням залишався поетом. Моєю трибуною була поезія, і я ніколи не полишав цієї трибуни і не міняв її на якусь іншу службу…». І, справді, на початку 20-х років він недовго редагував журнал «Ломісі», сам видавав «Журнал Галактіона Табідзе», був одним із засновників журналу «Мнатобі» – головного друкованого органу грузинських письменників. У 43-44 роках у газеті «Комуністі» завідував відділом листів, де, в основному, підбирав до друку фронтову поезію. Ще він деякий час, зрозуміло, на громадських засадах очолював секцію поезії Спілки письменників Грузії. Взагалі ж він, як свідчив і сам, залишався трубадуром, самовідданим служителем муз, для якого найвищий ідеал – досконале слово, яке було спочатку і яке було Богом.
Ще на початку двадцятих років тифліська богема віддала Галактіонові пальму першості, назвавши його королем поетів. І хоча пізніше він був удостоєний звання народного поета і дійсного члена Академії наук Грузії, той неофіційний титул йому був наймиліший, адже гонорові колеги таку щедрість, як правило, виявлять надзвичайно рідко і лише тоді, коли в номінанта наявність геніальності більше, ніж очевидна.
У кінці життя поет написав один короткий вірш, в якому перераховуються найпопулярніші назви грузинських фортець, храмів, річок і поетів. При його читанні залишається враження недомовленості, ніби автор навмисне обриває фразу, не додає рими, а рима напрошується сама по собі. І вона звучить так – «Галактіоні» (грузинська форма написання імені поета).
Які премилі, батьківщино,
Твої Кура і Ріоні,
Шота, Ілля, Акакій, Важа…
Галактіоні.
Це останнє слово ставить все на свої місця, адже стає зрозуміло: Галактіон Табід¬зе чітко усвідомлював виняткове значення своєї поезії та її місце в грузинській історії.4
«Я щаслива людина, бо на своїй батьківщині не потребую паспорту, грошей і готелю», – нерідко повторював народний поет Грузії Г. Леонідзе. Він не перебільшував, бо був справді загальним улюбленцем, справжнім уособленням грузина. Гогла, як його з любов’ю називали, прийшов у рідну літературу з благословіння Важа Пшавели, який присвятив юному поетові один з своїх останніх віршів. Адресат не те що не підвів, а й став яскравим і натхненним продовжувачем справи свого наставника. У молоді літа Г. Леонідзе належав до «блакитних рогів», захоплювався символізмом, хоча в його поезіях передовсім нуртував дух могутнього грузинського романтизму (грузинський символізм взагалі, як мені видається, хоч і визнавав теоретичні засади цієї модернової течії, по суті своїй був явищем національним, грузинським і лише за деякими зовнішніми аксесуарами нагадував його). У міру архаїзована лексика, оригінальні словотвори, несподівані мовні звороти, розкішні метафори, напружена ритміка, неповторні інтонації робили поезії Г. Леонідзе пізнаваними одразу, надаючи їм особливого шарму. Навіть у панегіричній поемі про Сталіна він умудрився дати шедевральні зразки потужної метафоричності.
Георгій Леонідзе був першим великим грузинським поетом, якого я в житті побачив. Він ішов вечірнім проспектом Руставелі повільною, але впевненою ходою. Серед натовпу вирізнялася його могутня статура, яку легко було впізнати навіть ззаду. Я непомітною тінню слідував за ним майже цілий квартал, аж поки він не зайшов у під’їзд власного будинку. Хоч якою великою була спокуса, я так і не наважився підійти і зізнатися у палкій любові до його творчості. А вдруге я бачив його вже… в труні. Помер Георгій Леонідзе в день смерті свого хрещеного батька в літературі Важі Пшавели 9 серпня 1966 року і похований неподалік від нього на Мтацміндському пантеоні.
Серед тих, хто залишив глибокий і незабутній слід у грузинській літературі, безперечно, є Терентій Гранелі, один з найсумніших і найтрагічніших поетів XX століття. Життя його було коротке, злиденне і невлаштоване, не мав ні даху над головою, ні шеляга в кишені. «Ані життя. Ані смерть. А щось інше!» – проголосив поет і пошукові цього «чогось іншого» присвятив свою печальну і щемливу поезію. Його біографія сповнена дивацтвами, незрозумілими і чужими для звичайних людей. Був відлюдкуватим мрійником, часто ночував на кладовищах, тихо і самотньо супроводжував жалібні процесії незнайомих небіжчиків, творив у тривожному очікуванні неминучої загибелі. Справжнє прізвище Гранелі – Квірквелія, псевдонім же, за свідченням його сестри, походить від латинського слова «granum» – зернятко. Поет, хоча й знав собі ціну і не зовсім безпідставно рівнявся з Галактіоном, вважав, що він також маленьке зернятко, крихітна часточка великого Всесвіту. Останні чотири роки життя Терентій Гранелі провів у лікарні душевнохворих і помер у тридцятисемирічному віці, вписавши в історію грузинської літератури надзвичайно яскраву, містично-феєричну сторінку.
Своєрідними предтечами цілої когорти першорядних грузинських поетів, які вступили у рідну літературу на початку минулого століття, можна вважати О. Абашелі, С. Шаншіашвілі і Й. Гришашвілі, митців з різними естетичними уподобаннями, світоглядними засадами, манерою письма, зрештою, й творчими можливостями, але об’єд¬наних прагненням відстоювати інтереси вітчизни, бути самовідданими служителями Євтерпи. Особливо вагомою є роль Й. Гришашвілі в розвитку грузинської ліричної поезії, наповнення її еротичними та урбаністичними мотивами.
У 20-30-х роках найактивніше ядро грузинської поезії утворили А. Мірцхулава, С. Чіковані, К. Каладзе, І. Мосашвілі, Д. Гачечіладзе, І. Абашідзе, Г. Абашідзе, Р. Маргіані, Й. Нонешвілі, які ще до початку Другої світової війни досягли високого рівня професійної майстерності і, незважаючи на належність до різних літературних течій і вікову різницю, сприяли піднесенню культури поетичного письма, розширенню ідейно-тематичних обріїв рідної літератури і аж до самого кінця днів своїх залишалися в її незаперечних лідерах.
На жаль, у боротьбі з фашизмом загинули талановиті молоді поети М. Геловані, В. Убілава, Г. Напетварідзе, Важіка Пховелі, С. Ісіані, жертвою невиліковного на той час туберкульозу став двадцятисемирічний Л. Асатіані, від банальної застуди помер О. Саджая. Їх усіх чекало блискуче творче майбутнє, але й та невеличка за обсягом поетична спадщина, яку вони залишили, є неоціненним надбанням нашої духовної культури, як і твори поетів наступної генерації М. Лебанідзе, О. Челідзе, Л. Сулаберідзе, Х. Берулава, М. Квлівідзе та інших, котрим вдалося сповна реалізувати себе.
Серед грузинських поетів ХХ сторіччя чи не найпопулярнішим за межами батьківщини є вже згадуваний С. Чіковані. І це має своє пояснення. По-перше, як свідчать сучасники, С. Чіковані був надзвичайно комунікабельною людиною, завдяки чому мав безліч друзів у різних куточках світу. Його оселя в Тбілісі була скоріше штаб-квартирою, координаційним центром духовних зв’язків Грузії. По-друге, поезії С. Чіковані надзвичайно метафоричні й предметні, що дає змогу досить точно і без значних втрат їх перекласти. Він умів невимушено й природно поєднувати у своїх віршах живописний малюнок і музичний орнамент, про що говорив і сам: «…помірне вторгнення в поезію якостей живопису і музики не є великим гріхом… Я завжди був за розширення рамок ліричної форми і відстоював необхідність вторгнення елементів високої прози в поезію. Зрозуміло, якості інших мистецтв повинні входити в ліричну поезію так, щоб вони перетворювались у мову поезії, і в цьому розумінні не повинні бути повтореннями мови музики чи живопису».
Симон Чіковані був невтомним мандрівником, спраглим відкривачем нових художніх материків, допитливим критиком і дослідником історії культури у широкому розумінні цього слова. Його особистими друзями були Б. Пастернак і М. Заболоцький, Е. Чаренц і С. Вургун, Й. Бехер і Ю. Тувiм і багато інших видатних поетів.5
С. Чіковані пройшов складний життєвий і творчий шлях. Учився в Кутаїському реальному училищі, де й почав віршувати. У 1922 році, по його закінченні, він вступає до столичного університету і з головою поринає в літературні справи. Кумирами молодого поета стають В. Хлєбніков і В. Маяковський. Заум і футуризм полонять серце С. Чіковані, і він стає лідером грузинського Лівого фронту. Разом зі своїми однодумцями Б. Жгенті, Н. Шенгелая і Н. Чачавою він засновує футуристичний журнал «H SO» і цілих п’ять років віддає ультрамодерновим поетичним вправам, про які пізніше згадуватиме з іронією.Справжня зрілість прийшла на початку 30-х років, а на початку Другої світової війни він уже був визнаним майстром грузинського вірша. Певний час С. Чіковані очолював Спілку письменників Грузії, був талановитим організатором літературного процесу.
С. Чіковані подав нам високий зразок самовідданого, безкорисливого служіння музі й рідному слову. Навіть тоді, коли волею невблаганної долі 60-річний поет повністю втратив зір, він не припинив творчої діяльності і свої вистраждані рядки диктував дружині Мариці. Так народилися його останні поетичні збірки «Гянджинський зошит» і «Залишаю тобі книжку». Сама ж дружина пережила чоловіка всього на кілька років. За словами М. Бажана, «вмираючи, вона залишила заповіт, і рідні виконали його. Після кремації її попіл розсипали на могилі коханого. В квітах Грузії, що й нині яскравіють на Симоновій могилі, в кожній їхній пелюстці є частина Марики. Вони не розлучились».
Досі з глибокою вдячністю згадує редактора журналу «Мнатобі» С. Чіковані ціле покоління грузинських письменників, творчі дебюти яких відбувалися на сторінках згаданого часопису з благословіння привітного й уважного редактора. Саме С. Чіковані одного літнього вечора 1945 року привів до Спілки письменників Грузії двадцятирічну Ану Каландадзе, яка перед багатолюдною аудиторією прочитала зворушливі, сповнені первозданного трепету і мелодійності вірші. Присутні – серед них живі класики нашої літератури – просили читати ще і ще.
Кажуть, що то було свято неповторне: нарешті в багатовіковій грузинській поезії зазвучав жіночий голос, гідний і співзвучний голосам великих попередників. Минуло шістдесят років з того вікопомного дня, і творчість Ани Каландадзе стала часткою мистецької скарбниці грузинського народу. Вірші Ани – так, без прізвища, називають її, на знак особливої любові і поваги, як-от: Ілля, Акакій, Важа, Галактіон, – сповідальні, інтимні, тихі. Вони – наче молитва й заклинання. З них повіває вітерцем стародавніх грузинських фортець і храмів, сторінок літописів і манускриптів. Історизм, одна з важливих рис усієї грузинської поезії, яскраво проступає в творчості поетеси. Вона не пояснює, а пробує разом з нами проникнути в сутність явищ і речей, збагнути їх діалектичну єдність, дивується нескінченній красі природи, польоту сонечка, шелесту листя платанів і шовковиць, таємничому окресленню рідних грузинських літер. Вірші Ани вільні від штучності, претензійності, зайвих псевдообразних оздоб. Для неї головне – чистота почуттів, непідробність інтонацій і, звичайно ж, точність слова і думки. Все це разом визначає форму творів, які традиційні лише графічно. Автор намагається створити певний «локальний космос», «мікровсесвіт» багатогранного інтелектуального життя, зосереджуючи увагу при цьому на емоційних подробицях. Ностальгійна печаль за героїчним минулим народу сусідує з мажорною піднесеністю, з передчуттям щасливої миті відкриття нових, ще не пізнаних можливостей власної душі. Лише в її нетрях, глибинних пластах підсвідомості нуртує нестримне джерело натхнення, жага одкровення і самовдосконалення. Три параметри визначають сенс створеного поетесою: ритм, звучання і значення. Гармонійна триєдність цих понять досягається досить часто і, власне, є запорукою читацької прихильності.
На мій погляд, поезія Ани Каландадзе – успішна спроба повернути людині втрачену «божественність», глянути на саму себе зважено, наче зсередини, і в цьому автор виявляє безпосередню близькість з творцями епохи Відродження.
Складається враження, що Ана Каландадзе не творить поезій, а лише звільняє їх від пут власної душі. Так, як у Т. Табідзе: «Не я пишу цей вірш, вірш пише сам мене». А далі – межа, за якою може настати вперте мовчання, бо хист мовчати – не менший від хисту говорити. Поетеса віртуозно володіє мовою. Можна сказати, що головний герой її творів – грузинське слово, трохи навіть архаїчне, але з філігранною майстерністю осучаснене. Академік О. Потебня вважав поезію явищем мови або особливою формою мовлення. Гадаю, Ана Каландадзе поділяє цю думку визначного вченого, спадщину якого за родом занять не може не знати (вона за фахом – мовознавець). Однак не фах, а високий поетичний талант, індивідуальне світосприймання, глибина почуттів забезпечують їй заслужену любов і популярність у Грузії.
В середині минулого століття в грузинській літературі, яка від тоталітарного режиму зазнала непоправних утрат, відчувався значний вакуум, внутрішній застій, більше того – духовна криза. Громадянська позиція автора, художня правда твору, щирість емоцій і переживань у переважній більшості випадків були замінені фальшивою бравадою, дріб’язковістю тем, пустослів’ям. І лише в кінці 50-х, завдяки короткочасній політичній «відлизі», групі молодих талановитих літераторів вдалося здійснити справжній прорив з тієї задушливої атмосфери. На небосхилі вітчизняної поезії яскравими зірками спалахнули імена М. Мачаваріані, А. Сулакаурі, Ш. Нішніанідзе, братів Т. і О. Чіладзе, Д. Чарквіані, Т. Чантурія, В. Джавахадзе, З. Болквадзе, Г. Гегечкорі, М. Потсхішвілі та інших, які не тільки повернули колишній блиск і привабливість грузинському віршу, а й наповнили його яскравою образністю, глибокими роздумами над складними проблемами сучасності. Поколінню грузинських «шістдесятників» вдалося знову привернути увагу громадськості до поезії, оживити інтерес до розвою літературного процесу в цілому.
Вийшло так, що «шістдесятники» своїми яскраво-громадянськими творами мимоволі, того не бажаючи, дещо затьмарили позначені асоціаціями, підтекстами, натяками поезії тих, хто утверджувався в красному письменстві у так званий застійний і передперебудовчий час (Назву декого з них: Л. Стуруа, Б. Харанаулі, М. Ціклаурі, Г. Алхазішвілі, Д. Пховелі, Р. Каландія, З. Молашхіа, В. Харчі¬лава, Г. Одішарія та інші). Подібна медитаційна лірика вимагала значного інтелектуального рівня читача, його вміння сприймати в цілому логічний зв’язок між художніми образами. Такий підхід до творчості був не самоціллю, не даниною моди, не інтелектуальним кокетуванням, а загостреною потребою глибокого пізнання і своєрідного відображення сучасності, художнього аналізу явищ. Експерименти торкнулися передусім форми вірша, адже більшість молодих авторів відмовилась від рими і звернулась до верлібру.
Звичайно, не молоді грузинські поети були його відкривачами. Ще Анрі Барбюс зауважив, що сучасний вільний вірш є новою формою вже давно. Йдеться в основному про посилену інтонаційність і потяг до поліритмії як способу уникнути штампів.
Поетам, які вступили в літературу в період складний і суперечливий, коли понад усе ставилася кон’юнктура і відкидалася будь-яка смілива спроба сказати відверту правду «про час і про себе», було нелегко залишитися на чесних позиціях. І якщо їм це вдалося, то насамперед завдяки глибокому розумінню ролі поетичного слова в житті суспільства, вірності тим національним та загальнолюдським ідеалам, яким завжди слугувала грузинська поезія.
Кінець ХХ століття разом з омріяною свободою і державною незалежністю, яку грузинський народ виборював на чолі з поетами Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, приніс нам нав’язані зовні етноконфлікти та громадянську війну і, як результат, втрату територіальної цілісності, економіч¬ну скруту, широкомасштабну соці¬ально-політичну кризу. Жертвами політичних інтриг і військового путчу стали обидва герої – і Мераб, і Звіад.
Так уже вийшло: слава дисидента і політичного діяча випередила славу поета і вченого Звіада Гамсахурдіа. Протягом десятиліть на його твори було накладено табу, їм не відкривали дорогу до читачів. 1973 року в цілком зрілому віці він захистив кандидатську дисертацію про світоглядні засади Руставелі, яка, за словами опонента проф. Ц. Топурідзе, вражала новизною теоретичних висновків, їх всебічною аргументованістю і заслуговувала присудження авторові ступеня доктора філологічних наук. Однак шлях до докторства насправді виявився тривалим, і тільки через 18 років прийшло до нього це давно заслужене визнання.
Приблизно в той же час, на початку 70-х, коли Звіад захистив кандидатську, мені довелось бачити у видавництві «Мерані» сигнальний примірник його першої збірки, яка невдовзі була заборонена, а наклад її знищений. Широкий читач дістав змогу ознайомитися з неабияким творчим доробком митця тоді, коли цензура почила в бозі і прийшла омріяна свобода слова. «Заручини місяця» – так називалася збірка його поезії, яка побачила світ у видавництві в тому самому «Мерані» 1989 року. Саме з неї я зробив підрядники для моїх друзів – П. Засенка і П. Осадчука, які, в знак протесту проти нечуваної сваволі і беззаконня путчистів за допомогою українського слова відтворювали їх мистецьку красу буквально під канонадою в Тбілісі, що доносилась з екранів телевізорів.
Поетичні рядки З. Гамсахурдіа позначені трагізмом, передчуттям неминучої катастрофи і загибелі. Його світосприймання забарвлене печально-тривожними фарбами, а голос його просякнутий елегійно-мінорними мотивами. В них можна вловити далеке відлуння карбованих строф не лише Н. Бараташвілі і Г. Табідзе, а й улюблених західноєвропейських поетів. Регістр почуттів і переживань поета З. Гамсахурдіа здіймається до рівня байронів¬ської «світової туги» і набуває універсального, загальнолюдського звучання.
На тлі тисячних жертв братовбивчих збройних сутичок, які тривали в Грузії декілька років, якось приглушився біль від відходу у вічність в останнє десятиліття Іраклія та Григола Абашідзе, А. Сулакаурі, М. Лебанідзе, Ш. Нішніанідзе, Х. Берулави, М. Потсхішвілі, Г. Гегечкорі та ще багатьох інших, які разом зі своїми талановитими побратимами по перу тривалий час, наче атланти, невтомно підтимували високе небо сучасної грузинської поезії.
Незважаючи на болісні, але, на жаль, неминучі втрати, найхарактернішими рисами грузинської поезії і надалі залишаються глибокий патріотизм, оспівування рідної природи, зануреність у філософську сутність життя і смерті, добра і зла, величі й краси людської душі. Протягом тисячоліття ці риси наповнювались новими витонченими гранями, обростали прикметами часу, вдосконалююючи усталений образ поетичного світу грузинського народу.
Ви, мабуть, звернули увагу на те, що я постійно підкреслюю таку характерну рису, як спадкоємність поетів – незаперечну об’єктивну даність у грузинській літературі. Гімнографи і одописці своєю творчістю зумовили появу Руставелі, Руставелі підготував підгрунтя для Гурамішвілі і Бесі¬ки, вони, в свою чергу, – для романтиків, романтики – для представників критичного реалізму, останні – для символістів. А. Церетелі особисто благословив Г. Табідзе, Важа Пшавела – Г. Леонідзе, С. Чіковані – Ану Каландадзе. Прикладів можна наводити і далі, однак сутність не в переліку імен, а в тенденції. Тенденція ж полягає в тому, що грузинська поезія має свою давно визначену, апробовану століттями неповторну магістральну лінію, позначену кришталевою духовністю, високим гуманізмом, нестримною жагою служіння батьківщині, добру і красі, правді і справедливості. Такою її сприймає і нинішнє покоління грузинських авторів, які, спираючись на дорогоцінну спадщину, накопичену видатними попередниками, торують шлях у майбутнє, у незвідані простори ХХI століття, натхненно і дбайливо плекають «золотий виноградник» рідного поетичного слова.
1 Не кажучи вже про Давида IV Багратіоні, відомого в історії як Давид Агмашенебелі або Будівничий, який створив зразкову для політичного діяча і просто християнина збірку «Пісні каяття». Всемогутній цар, об’єднавши на початку ХII ст. майже всю передню Азію, пише: «Коли піднімуть мене воїни мої, коли інший триматиме скіпетр мій, тоді помилуй мене, Господе!» Він заповів поховати його при вході до зведеного ним же Гелатського храму, щоб кожний прихожанин міг наступити на надгробок. Так цар і поет задумав замолити свої гріхи перед рідним народом. Воїстину гідний приклад для наслідування, особливо з боку тих, чиї, м’яко кажучи, гріхи, незаперечні!
2 Із великих діячів давньогрузинської літератури майже нікому не судилося бути похованим у рідній землі. Руставелі похований(!) в Єрусалимі, Сулхан-Саба Орбеліані і Арчил II – у Москві, Вахтанг VI і Теймураз II – в Астрахані, Давид Гурамішвілі – в Миргороді, Бесіки – в Яссах. З них «пощастило» хіба що померлому в Астрабадській в’язниці Теймуразу I і похованому спочатку в Гянджі Ніколозу Бараташвілі, тіла яких співвітчизники перепоховали в Грузії.
3 Свідком цього дійства став Микола Бажан, перебуваючи в столиці Грузії у зв’язку з перекладом «Витязя в тигровій шкурі». Одного разу він мені показав унікальний знімок, на якому зображено саме момент перенесення праху Важі. Біля труни в колі грузинських письменників стоїть український поет.
– Коли зняли віко, – згадував Микола Платонович, – мене охопило тремтіння: перед нами лежав ніби вчорашній небіжчик. А це було через двадцять років після його смерті, в 1935 році. Збереглися й обличчя, і одяг. Вражений цим видінням, я тієї ж ночі написав вірша «Над труною Важі Пшавели».
4 Поезія Галактіона надзвичайно музична, асоціативно-метафорична, в ній переважають напівтони і контексти, що дуже важко переказати, розшифрувати дослівно. А це означає, що підрядники з його віршів виходять кепські. Це той випадок, коли треба читати між рядками, відчувати евфонію, вловлювати ритмичні інтонації та вгадувати національний колорит. Перекладачі, котрі не володіють мовою першотвору (а вони, на жаль, рідко нею володіють!), позбавлені такої можливості, отже, й приречені на невдачу. Ось і утворюється зачароване коло. Я спробував його розірвати, хоча очевидно, що зробити це до кінця так і не вдалося. Геніальний лірик, віртуоз форми, неперевершений словотворець, Галактіон Табідзе, котрий замикає велику сімку грузинських поетів (Шота Руставелі, Давид Гурамішвілі, Ніколоз Бараташвілі, Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі, Важа Пшавела і Він), ще чекає свого конгенільного перекладача українською мовою.
5 Що ж до дружби С. Чіковані з українськими поетами, то це – велика й окрема тема. Зацікавленого читача відсилаю до моєї монографії «Сходження на Зедазені», виданої «Українським письменником» у 1993 році. З неї можна детально довідатися, як С. Чіковані залучив М. Бажана до перекладу «Витязя в тигровій шкурі» та «Давитіані», як він сам перекладав Т. Шевченка і був ініціатором видання грузинського «Кобзаря», які він мав сердечні стосунки з П. Тичиною, М. Рильським, В. Сосюрою, А. Малишком та іншими.
Джерело:
http://vitchyzna.ukrlife.org
Дитяча творчість
Прекрасне - добрий помічник у процесі виховання дитини. Твори мистецтва допомагають дітлахам пізнавати життя людини і природи, розвивають не тільки зорове сприйняття, але і фантазію.
Гуртки декоративно-вжиткового мистецтва - це чудовий спосіб виховання в дітях почуття краси. Для того, щоб в дітей та підлітків був додатковий стимул займатися в гуртках, краще, щоб їхні твори не просто лежали на полицях, а були доступні для людей. Хай діти знають, що їхня робота не даремна і комусь потрібна, що вони своїми творами вносять у світ частку Прекрасного.
Отже, Мистецька Сторінка розпочинає розміщення творів молодих майстрів.
У висвітленні творчості гуртків міста Рівного нам допомогла Рівненська міська молодіжна громадська організація „Фундація Регіональних Ініціатив”, яка за підтримки управління у справах сім’ї, молоді та спорту Рівненського міськвиконкому організовує щорічну молодіжну виставку гуртків декоративно-прикладного мистецтва до Дня міста Рівного.
Вироби з бісеру
Мистецтво соломоплетіння в Рівному
На Рівненщині побутування ремесла підтримується сприянням участі майстрів у проведенні щорічних «Музейних гостин» та на локальних виставках. Цьогоріч такою ластівкою стала «Мистецька майстерня», де свої напрацювання у цій сфері зможуть презентувати молоді майстри-початківці. Культурологічний проект підтримується Рівненською міською молодіжною громадською організацією „Фундація Регіональних Ініціатив” та управлінням у справах сім’ї, молоді та спорту Рівненського міськвиконкому.
Молодіжна виставка декоративно-ужиткового мистецтва «Мистецький вернісаж» у Рівному. Підсумки виставки
Про мистецтво скандинавської вишивки (хардангер)
У рамках проекту мистецького проекту Рівненської молодіжної громадської організації „Фундація Регіональних Ініціатив”, - „Мистецький вернісаж”, розповідаємо про ще один вид декоративно-ужиткового мистецтва, який набув широкого пощирення, - скандинавську вишивку (хардангер). Про тонкощі ремесла розповідає майстриня ГАЛИНА Троян
Філологічний гурток при підлітковому клубі Молодіжний центр
Учасники філологічного гуртка при підлітковому клубі "Молодіжний центр" міста Рівного візьмуть участь у виставці гуртків декоративно-ужиткового мистецтва «Мистецький вернісаж», яку організовує Рівненська міська молодіжна громадська організація «Фундація Регіональних Ініціатив». Діти презентуватимуть свої маленькі напрацювання, а саме мінізбірочки з поетичними та прозовими творами, які народилися у процесі гурткових занять.
Гуртки декоративно-вжиткового мистецтва - це чудовий спосіб виховання в дітях почуття краси. Для того, щоб в дітей та підлітків був додатковий стимул займатися в гуртках, краще, щоб їхні твори не просто лежали на полицях, а були доступні для людей. Хай діти знають, що їхня робота не даремна і комусь потрібна, що вони своїми творами вносять у світ частку Прекрасного.
Отже, Мистецька Сторінка розпочинає розміщення творів молодих майстрів.
У висвітленні творчості гуртків міста Рівного нам допомогла Рівненська міська молодіжна громадська організація „Фундація Регіональних Ініціатив”, яка за підтримки управління у справах сім’ї, молоді та спорту Рівненського міськвиконкому організовує щорічну молодіжну виставку гуртків декоративно-прикладного мистецтва до Дня міста Рівного.
Вироби з бісеру
Мистецтво соломоплетіння в Рівному
На Рівненщині побутування ремесла підтримується сприянням участі майстрів у проведенні щорічних «Музейних гостин» та на локальних виставках. Цьогоріч такою ластівкою стала «Мистецька майстерня», де свої напрацювання у цій сфері зможуть презентувати молоді майстри-початківці. Культурологічний проект підтримується Рівненською міською молодіжною громадською організацією „Фундація Регіональних Ініціатив” та управлінням у справах сім’ї, молоді та спорту Рівненського міськвиконкому.
Молодіжна виставка декоративно-ужиткового мистецтва «Мистецький вернісаж» у Рівному. Підсумки виставки
Про мистецтво скандинавської вишивки (хардангер)
У рамках проекту мистецького проекту Рівненської молодіжної громадської організації „Фундація Регіональних Ініціатив”, - „Мистецький вернісаж”, розповідаємо про ще один вид декоративно-ужиткового мистецтва, який набув широкого пощирення, - скандинавську вишивку (хардангер). Про тонкощі ремесла розповідає майстриня ГАЛИНА Троян
Філологічний гурток при підлітковому клубі Молодіжний центр
Учасники філологічного гуртка при підлітковому клубі "Молодіжний центр" міста Рівного візьмуть участь у виставці гуртків декоративно-ужиткового мистецтва «Мистецький вернісаж», яку організовує Рівненська міська молодіжна громадська організація «Фундація Регіональних Ініціатив». Діти презентуватимуть свої маленькі напрацювання, а саме мінізбірочки з поетичними та прозовими творами, які народилися у процесі гурткових занять.
Сторінки архітектури
ВАРФОЛОМІЙ РАСТРЕЛЛІ
Ніхто з архітекторів XVIII століття не мав такої слави як Варфоломій Растреллі. Можливо, саме через те, що він жив і творив у свою епоху.
Владислав Городецький
Володимир Гнатович Заболотний - видатний український архітектор 20 століття
Творча позиція В. Заболотного студентської пори яскраво виявилася в його дипломному проекті профілакторію “Кинь сум” у Києві на 500 місць. Вирішений у простих геометричних формах і дещо революційно-романтичний за загальним виглядом, цей твір являє собою функціонально досконалий, композиційно стрункий і виразний за образом санаторний комплекс, поєднаний з природним оточенням. 1927 року Володимир Гнатович успішно захистив цей проект, одержав звання архітектора-художника і був залишений викладачем КХІ.
Десятинна церква
Київські пам'ятки архітектора Олександра Шіле
Одним з яскравих діячів Києва другої половини XIX століття був архітектор Олександр Шіле. Його споруди - характерна ознака київської архітектури тих часів.
Невідомий Достоєвський. (Андрій Михайлович Достоєвський, головний архітектор Єлисаветграда середини ХIХ століття)
Його ім’я не ввійшло в жодну класичну хрестоматію, його романами не зачитуються на Заході — він устиг написати лише одну книжку. Головний архітектор Єлисаветграда середини ХIХ століття, талановита людина, забута чи майже забута нами...
Про класифiкацiю традицiйних дерев'яних церков
Вiдродження української нацiональної культури, її духовностi вiдбувається через глибоке осмислення давнiх традицiй народу. Важливим джерелом цих традицiй, їх корiнням є об'єкти народної творчостi i, зокрема, пам'ятки дерев'яної храмової архiтектури.
Спасо-Преображенський собор у Чернігові - найдавніша архітектурна пам’ятка Київської Русі
Найдавнішою пам’яткою архітектури часів Київської Русі, старшою за Софійський собор у Києві, яка добре збереглася до наших днів і продовжує функціонувати, -- є Спасо-Преображенський собор у Чернігові. Це – не просто окраса Чернігова, святиня давнього Чернігово-Сіверського князівства, а й справжнє архітектурне диво, розповідає власкор РІСУ Любов ПОТАПЕНКО.
Творіння архітектора Сергія Вітте - будівля Національного Банку України
...Справжньою прикрасою нової будівлі банку стало оформлення фасадів та інтер'єрів творами, виконаними під керівництвом італійського скульптора й художника Еліо Саля. У серпні 1905 року чудовий двоповерховий будинок у стилі північноіталійської готики передали банкірам..
Церковна архітектура України. СВЯТИНІ КНЯЗІВ ОСТРОЗЬКИХ
Церковна архітектура України протягом віків відзначалася дивовижним розмаїттям. Кожна церква мала свій образ, своє неповторне “обличчя”, більшість храмів зводилися при закладанні міст і сіл, ставили їх на найвиднішому місці і, власне, ще й досі храм є візитною карткою, своєрідним духовним образом кожного населеного пункту. Історія міста Старокостянтинова (колись Костянтинова) також відображається в численних пам’ятках церковної архітектури, пов’язаних безпосередньо з родом князів Острозьких, видатних поборників українського Православ’я.
Ніхто з архітекторів XVIII століття не мав такої слави як Варфоломій Растреллі. Можливо, саме через те, що він жив і творив у свою епоху.
Владислав Городецький
Володимир Гнатович Заболотний - видатний український архітектор 20 століття
Творча позиція В. Заболотного студентської пори яскраво виявилася в його дипломному проекті профілакторію “Кинь сум” у Києві на 500 місць. Вирішений у простих геометричних формах і дещо революційно-романтичний за загальним виглядом, цей твір являє собою функціонально досконалий, композиційно стрункий і виразний за образом санаторний комплекс, поєднаний з природним оточенням. 1927 року Володимир Гнатович успішно захистив цей проект, одержав звання архітектора-художника і був залишений викладачем КХІ.
Десятинна церква
Київські пам'ятки архітектора Олександра Шіле
Одним з яскравих діячів Києва другої половини XIX століття був архітектор Олександр Шіле. Його споруди - характерна ознака київської архітектури тих часів.
Невідомий Достоєвський. (Андрій Михайлович Достоєвський, головний архітектор Єлисаветграда середини ХIХ століття)
Його ім’я не ввійшло в жодну класичну хрестоматію, його романами не зачитуються на Заході — він устиг написати лише одну книжку. Головний архітектор Єлисаветграда середини ХIХ століття, талановита людина, забута чи майже забута нами...
Про класифiкацiю традицiйних дерев'яних церков
Вiдродження української нацiональної культури, її духовностi вiдбувається через глибоке осмислення давнiх традицiй народу. Важливим джерелом цих традицiй, їх корiнням є об'єкти народної творчостi i, зокрема, пам'ятки дерев'яної храмової архiтектури.
Спасо-Преображенський собор у Чернігові - найдавніша архітектурна пам’ятка Київської Русі
Найдавнішою пам’яткою архітектури часів Київської Русі, старшою за Софійський собор у Києві, яка добре збереглася до наших днів і продовжує функціонувати, -- є Спасо-Преображенський собор у Чернігові. Це – не просто окраса Чернігова, святиня давнього Чернігово-Сіверського князівства, а й справжнє архітектурне диво, розповідає власкор РІСУ Любов ПОТАПЕНКО.
Творіння архітектора Сергія Вітте - будівля Національного Банку України
...Справжньою прикрасою нової будівлі банку стало оформлення фасадів та інтер'єрів творами, виконаними під керівництвом італійського скульптора й художника Еліо Саля. У серпні 1905 року чудовий двоповерховий будинок у стилі північноіталійської готики передали банкірам..
Церковна архітектура України. СВЯТИНІ КНЯЗІВ ОСТРОЗЬКИХ
Церковна архітектура України протягом віків відзначалася дивовижним розмаїттям. Кожна церква мала свій образ, своє неповторне “обличчя”, більшість храмів зводилися при закладанні міст і сіл, ставили їх на найвиднішому місці і, власне, ще й досі храм є візитною карткою, своєрідним духовним образом кожного населеного пункту. Історія міста Старокостянтинова (колись Костянтинова) також відображається в численних пам’ятках церковної архітектури, пов’язаних безпосередньо з родом князів Острозьких, видатних поборників українського Православ’я.
Іриси
Іриси, вони ж півники. П”янкий, навіть трохи дурманний, запах стиглої весни-раннього літа! Буяння соків розвитку і радість від ось-ось здійсненого. Це асоціації, а якщо по символіці, то візерунок взятий з рушників. Ці волюти-завитки, разом із спіралями-сигмами, - дуже давній знак, що сягає витоків орнаментальної культури людства. Вони не дуже зрозумілі, але можливо своїми круговими вигинами вони передають особливості первісного бачення обрисів горизонту, з”єднання неба і землі, відтворюють образи місяця, зірок, колоподібних знаків води - озер, криниць, загалом якоїсь нерозривності взаємозалежних природних (земних і космічних) явищ. А вінкопоібні рослинні форми додають позитивної енергетики і насиченості всіма силами, які необхілні для зросту і розвитку.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)